Галина й Ольга жили поруч — через паркан. Той паркан став колись символом їхніх сварок, бо саме з нього все й почалося. Колись батьківська хата стояла на одній ділянці, а коли батьки відійшли у вічність, сестри вирішили поділити землю навпіл. Ольга, молодша, взяла сторону з городом, бо любила садити, а Галина — ближче до дороги, бо хотіла, щоб «люди бачили, яка з неї господиня».

І от уже сорок років минуло відтоді, а вони все одно — як ті два горобці на одному дроті: то цвірінькають, то гризуться.

— Галино, ти знову мої кури в город пустила! — кричала зранку Ольга, визираючи з-за тину.

— Та не твої, а мої, бо вони через твій тин перелетіли! — відповідала Галина, підперши руки в боки. — І взагалі, якби ти свій тин полагодила, то не лазили б!

А через пів години вже стояли в магазині одна біля одної, кожна мовчки купувала хліб і сіль, удаючи, що не бачать іншої.

Люди в селі звикли. Казали:

— Та то Галинчина й Ольжина війна. Без неї ніякий день не почнеться.

Та життя йшло. Чоловіки їхні померли з різницею у кілька років — обидва від серця. Діти виросли, поїхали в міста, онуки бачились раз на рік. І от лишилися вони двоє. Дві самотні старі жінки через паркан.

Першою відчула ту самотність Ольга. Зранку виходила з хати, дивилася на порожній двір і ні з ким не мала навіть слова перекинути. А колись хоч із Галиною посвариться — і день іде жвавіше.

Одного разу, у вересні, пішла вона по воду й побачила, що у Галини димар не куриться. А раніше завжди вже о сьомій — дим стовпом. Вона насторожилася, переступила через тин (чого не робила років двадцять) і постукала в двері.

— Галинко! Ти жива там?

Тиша.

Вона ще раз гукнула, потім обережно відчинила двері. У хаті темно, холодно, і Галина лежить у ліжку, бліда.

— Що з тобою, Господи? — перелякалася Ольга.

— Та… щось ноги не слухаються, не встала сьогодні, — ледь прошепотіла та.

Ольга не роздумувала. Розтопила піч, поставила чайник, розігріла борщ, що принесла зі свого дому.

— Їж, — сказала суворо, але очі її були добрі. — Я ж знаю, ти вперта, нічого в людей не попросиш.

Галина хотіла щось буркнути, але тільки кивнула. І вперше за багато років сказала щиро:

— Дякую, сестро.

З того дня між ними ніби щось перемінилося. Ольга щодня навідувалася до Галини — то супу принесе, то газету. Потім Галина піднялася на ноги, і вже вона заходила до сестри:

— Я он вареників наліпила, ходи попробуй.

І так, день за днем, почали жити не поруч, а разом — душею.

Одного вечора сиділи вони біля тину, пили чай із м’ятою. Сонце сідало за садом, десь далеко гавкали собаки.

— Пам’ятаєш, як ми за яблуню сварилися? — тихо засміялася Галина. — Хто її садив, той і має яблука збирати.

— Ага, — всміхнулася Ольга. — А потім з’ясувалося, що то тато садив. І ми дурні були, що гризлися.

— Дурні, — погодилась Галина. — Все життя гризлись, а тепер лиш ми лишились.

І мовчали. Мовчання те було не болюче, а тепле. Бо кожна знала: більше немає чого ділити. Є тільки пам’ять, старість і одна на двох тиша.

Згодом вони стали все частіше бути разом. У неділю ходили до церкви, сиділи поруч. Люди дивувалися:

— Невже Галя з Олею помирилися?

— Та старість своє бере, — відповідали ті, що розуміли.

Одного разу, коли вже почав падати сніг, у селі вимкнули світло. Мороз, ніч, темнота. Ольга запалила свічку, глянула у вікно — в сусідки теж світла нема. Пішла через двір, принесла другу свічку і стару ковдру.

— Будеш мерзнути, ходи до мене, — сказала.

— Та ні, я якось… — почала Галина, але потім подивилась на ту свічку і кивнула.

Ту ніч вони сиділи разом біля печі, розмовляли. Про молодість, про батьків, про те, як бігали босі в дитинстві по росі.

— І чого ми сварились, Олю? — тихо спитала Галина, коли вже обидві дрімали біля тепла.

— Бо горді були, — зітхнула та. — Бо кожна хотіла, щоб по-її було.

— А тепер?

— А тепер… аби ти була здорова, — відповіла Ольга. — І щоб хтось поруч був.

Весною вони зняли тин. Просто вийшли одного ранку, Галина взяла молоток, Ольга — лопату, і за день усе розібрали. Люди йшли дорогою й дивувались:

— Що, і тин розібрали?

— А навіщо він тепер? — сміялась Ольга. — Ми ж одна сім’я.

Тепер у них був один двір, один сад, одна кішка, що бігала туди-сюди. Сестри доглядали одна одну. Галина більше любила варити, Ольга — копатися в городі.

— Ти вариш, а я саджу. І мир! — казала Галина.

— І ніяких курей по чужих грядках! — жартувала Ольга.

І справді, у дворі стало тихо й затишно. Навіть пташки якось веселіше співали.

Якось прийшли їхні діти — всі разом, з онуками. Побачили: мами сидять поруч на лавці, тримаються за руки, сміються.

— Мамо, тітко, та ви ж тепер як близнючки! — жартував син Ольги.

— Ага, тільки одна трохи старша й командує, — сміялась Галина.

І так вони жили — спокійно, з миром. Увечері виходили дивитись на захід сонця, сиділи поруч.

— Знаєш, Олю, — якось сказала Галина, — от би я знала раніше, що мир такий солодкий, то й не сварилась би ніколи.

— Ми всі то пізно розуміємо, — відповіла Ольга. — Але добре, що хоч не запізно.

І коли весною Галина раптово занедужала, Ольга не відходила від неї ні на хвилину. Гладила руку, читала молитву, поїла чаєм.

— Не бійся, — шепотіла, — я поруч.

Перед смертю Галина попросила:

— Не став тину більше, чуєш? Хай наші двори разом будуть.

І коли її поховали, Ольга не поставила. Сиділа вечорами сама, дивилася на той спільний двір і казала:

— Так і має бути, сестро. Ми ж тепер — навіки разом.

А коли через рік її теж не стало, люди казали:

— Добре, що тепер вони знову поруч. Як і жили останні роки — мирно, душа в душу.

І досі у тому селі, де стоїть дві старі хати без тину, цвіте найкрасивіший сад. Кажуть, то Галина й Ольга його бережуть. Бо мир — то теж насіння, яке колись треба було просто посадити.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.