Що таке бідність – я знаю з дитинства. Ми з мамою жили в гуртожитку, мама працювала на заводській прохідній, а ввечері брала роботу на дім, як вона називала: кому що підшити, підлатати. Я погано пам’ятаю 90-ті, ну тільки самий їх кінець. Всім тоді було непросто, але допомагала взаємовиручка з сусідами – хто крупу дасть, хто ще щось. Загалом, трималися, як могли, але навіть в ті часи намагалися один одному не відмовляти ні в чому.
Батька я свого бачила кілька разів ще на початку нульових. Він нас покинув. Мама навіть на аліменти не подавала – ну що з нього взяти? Він ні копійки ніколи сам не мав. А тепер я навіть не знаю, де батько. А мама недавно вийшла на пенсію але працює там же – на прохідній за копійки. Гуртожиток вже давно наш знесли і ми отримали при розселенні двокімнатну квартиру. Маленьку, суміжну, але зате нашу.
Коли я познайомилася з чоловіком, він жив в квартирі зі своїм дідом. Міг би і з батьками в трикімнатній, але йому шкода було дідуся: той недужав, а доглядати, крім нього, було не кому – мабуть вже тоді його батьки економили на доглядальниці. Я захопилася тоді – ну треба ж, яка у нього добра душа, за що його і полюбила. Ми з майбутньому чоловіком довго зустрічалися, з весіллям не поспішали, чоловік навіть соромився мене до себе додому запросити, дід все таки там був. Коли діда не стало, чоловік хвилювався.
З майбутніми свекрами я познайомилася на прощаннях з дідом. Дивно, але мама Михайла навіть не сумувала дуже. В кафе вона жваво роздавала накази офіціанткам, говорила довгі тости в пам’ять про дідуся, а потім складала в контейнери недоїдені гостями пиріжки, ковбаску і сир зі столу. Мене це так здивувало, що свекри навіть не сумували, навіть таке обличчя не робили. Ніби прості посиденьки якісь.
Через пів року після цієї події ми одружилися. Весілля зробили дуже скромне, у моєї мами вдома – в дідовій однокімнатній квартирі, що дісталася чоловіку від нього у спадок, ми тоді робили ремонт. Власноруч! І ось у чому все це – свекруха піднесла все так, ніби ця квартира і була від неї весільний подарунок молодим! Це як? Квартира діда, він її колись сам отримав, сам особисто підписував спадкові документи на користь онука. Її яка тут заслуга? Ну й добре, ми зробили вигляд, що так воно і є. Вони все одно нам нічого не подарували, а мама моя зробила весь весільний стіл і вручила нам мультиварку.
Стали ми жити в квартирі чоловіка, точніше його діда. Чоловік працював у будівельній фірмі електриком. Підрядів тоді було багато і ми ні в чому не мали потреби, та й я працювала в магазині дитячих товарів. А потім дізналася, що чекаю дитя.
При виписці нашого сина, дівчата з мого магазину просто засипали нас дитячими подарунками – від іграшок до одягу. Чоловік купив ліжко з коляскою. Моя мама сама пошила ковдрочку і подушку. Свекри ж сказали, що у них гроші на вкладі і треба трохи почекати з подарунком, хоча б до батьківської зарплати. Подарунка ми не дочекалися, але і це навіть не прийняли це до уваги.
А ось в декреті почалися складнощі. У чоловіка на фірмі не було підрядів, директор попросив почекати або знайти собі іншу роботу. Чоловік став шукати відразу, хоча б тимчасово, поки на основній роботі все не владнається. Пішов працювати без договору, на довіру, але його там зарплату не дали. Ми вже встигли влізти в борги – пора хоча б ці віддати. Чоловік звернувся до батьків взяти у них грошей у борг, знаючи, що у них крім накопичень гроші завжди є. Але ось, що сказала його мама:
«Синку, навіть не звертайся, як би недобре тобі не було! І нам доводилося колись відчувати потребу, і ми з неї викручувалися. Я знаю, що ти віддаси нам борг, але це чоловіча обов’язок – хоч по ночах вагони розвантажувати! Так що навіть не просіть – тримайтеся, дійте, викручуйтеся самі!».
Але він же в борг просив з віддачею! До рідних людей звернувся, причому. Я подзвонила своїй мамі, вона порозпитувала у своїх колишніх сусідів, зібрали суму, ми роздали борги і купили собі продукти. А потім у фірмі у чоловіка знову почалися підряди, і чоловік за 2 місяці віддав борг моїй мамі для її сусідів! Невже було так важко дати синові в борг? Для онука ж!
А зовсім недавно у нас поламався старий комп’ютер, треба купувати новий. Спроба друга ще раз звернеться за допомогою до батьків чоловіка, щоб розплатиться за 2-3 місяці, теж не увінчалася успіхом. Вони відмовили відразу, навіть з обуренням.
Чоловікові соромно за батьків, я його шкодую. Але тепер ми точно знаємо – що б не трапилося, до них ніколи більше не звернемося. А ось коли самим допомогу знадобитися, тоді подивимося, що вони скажуть. Але дуже прикро, що так склалося в родині.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
