Жанна Олександрівна завжди вважала себе жінкою з характером. Не з тих, що плачуть через дрібниці чи скаржаться на долю. Вона мала двокімнатну квартиру в старому, але охайному будинку на околиці міста. Працювала все життя в бухгалтерії — спершу рядовою, потім старшим бухгалтером, а далі її навіть зробили начальницею відділу. Хоч і «невеликою начальницею», як сама жартувала, але то давало їй певну повагу серед колег і відчуття, що вона не даремно жила.

Заміж Жанна так і не вийшла. Було, звісно, кілька залицяльників, але справжнім почуттям вона горіла лише раз — до чоловіка на ім’я Сергій. Гарний, розумний, веселий… і, як це часто буває, одружений. Вони зустрічалися понад десять років — тихо, без пафосу, без спільних фото. Вона знала, що він не покине сім’ю, але все одно чекала його вечорами, варила каву, клала на стіл дві чашки, навіть якщо він не приходив.

Коли Сергія не стало — серце, раптово, прямо на роботі — Жанна ніби осиротіла. Тоді їй було пʼятдесят один. Сусіди бачили, як вона все частіше сиділа на лавці біля під’їзду, мовчки дивлячись кудись у небо.

Минали роки. Пенсія невелика, але на життя вистачало. Квартира чиста, усе розкладено по поличках: рушники — рівненько, скатертина — випрасувана, як і в молодості.

Одного разу, навесні, зателефонувала двоюрідна сестра з села — запросила на храмове свято.

— Та приїдь хоч раз, Жанно, — просила. — Ми ж тебе й не бачили сто років!

Жанна вагалася. Їй ніколи не хотілося їхати «в люди». Але щось у душі шептало: «Поїдь». І вона поїхала.

Село зустріло її запахом диму, і справжньою непідробною щирістю. Люди віталися, хоч і не всі знали, хто вона. За святковим столом, де всі сміялися, співали й згадували молодість, вона відчула, як у серці прокинулося щось тепле — давно забуте.

— Жанно Олександрівно, а ви така гарна! — сказала якась дівчина, років сімнадцяти. — Я Світлана, може, не пам’ятаєте, я дочка вашої двоюрідної сестри Тані.

Жанна усміхнулась, кивнула, хоч і не дуже пригадувала ту Таню. А вже через кілька тижнів, коли життя знову пішло у звичне русло — телевізор, книжки, самотні вечері — у двері подзвонили.

На порозі стояла та сама дівчина — Світлана. У руках — старий наплічник, на плечах — легка курточка, а в очах — розгубленість і надія.

— Тітко Жанно, — почала вона несміливо, — я… не знаю, куди мені. Мама п’є, вдома постійні сварки, а я вступила в технікум у вашому місті. Дали гуртожиток, але туди треба заплатити за місяць наперед, а в мене нема. Я думала, може, ви пустите мене на якийсь час? Поки я оформлю документи, знайду підробіток…

Жанна довго дивилася на дівчину. Їй згадалися власні роки юності — теж приїхала колись у місто, теж не мала до кого звернутися.

— Заходь, — тихо сказала вона. — Не стояти ж на порозі.

Світлана зітхнула з полегшенням. Того вечора вони довго говорили. Дівчина розповідала, як важко жилося з матір’ю, як тікала від постійних криків і п’яних друзів, як мріяла вчитися на перукаря.

— Я не хочу бути, як вона, — сказала тихо. — Я хочу жити інакше.

Жанна мовчала, тільки принесла плед і накрила її плечі. Уперше за багато років у квартирі хтось був окрім неї.

Минув тиждень, потім місяць. Світлана вставала рано, ходила на заняття, потім підробляла у кав’ярні. Вечорами вони разом вечеряли — іноді борщем, іноді просто картоплею з оселедцем. Дівчина приносила квіти, сміялася, показувала фото з друзями.

— Тітко Жанно, — якось сказала вона, — ви знаєте, ви мені, як мама.

І Жанна відчула, як щось защеміло всередині. Такого слова вона не чула ніколи.

Відтоді життя змінилося. Квартира ожила: на підвіконні з’явилися фіалки, у холодильнику — молоко й фрукти, а у вітальні — молодий голос і сміх. Світлана часто просила поради, радилася навіть у дрібницях. А Жанна щоразу ловила себе на думці, що їй приємно.

Світлана закінчила технікум з відзнакою, знайшла роботу в салоні краси. Коли отримала першу зарплату, принесла Жанні букет ромашок і шоколад.

— Це вам, тітко. Ви мені тоді дали дах і віру. Якби не ви, я б не знала, що таке дім.

Жанна усміхнулася, обійняла її. І вперше за довгі роки заплакала — від радості, не від самотності.

Минуло ще кілька років. Світлана зняла кімнату, але приходила щовихідних. Вони разом ходили на ринок, пили чай, говорили про життя. А коли у Світлани з’явився хлопець — скромний хлопчина Ігор, — перша, кому вона про це розповіла, була саме Жанна.

— Він хороший, ви б його побачили! — сяяла Світлана. — От тільки… боюсь, щоб не повторилося, як у мами.

— Не повториться, — спокійно відповіла Жанна. — Бо ти інша.

Коли Світлана виходила заміж, Жанна сиділа на весіллі у першому ряду, в світлій сукні, з гордістю в очах. Молода підійшла до неї, поцілувала в щоку:

— Це моя друга мама, — сказала в мікрофон. — Без неї мене б тут не було.

Люди аплодували, а Жанна стояла, ледь стримуючи сльози. Вона, яка прожила життя в тиші, яка втратила кохання, що не могло стати її, — нарешті мала свою сім’ю.

Після весілля Світлана часто забігала з чоловіком, привозила гостинці, а потім — маленьку донечку, названу Жанною.

Старенька тримала дитину на руках, гладила по волоссю і думала: «Ось воно — продовження. Ось для чого я жила».

І вже коли років через кілька Жанни Олександрівни не стало, у квартирі залишився її улюблений сервіз, фіалки на підвіконні й фотографія: молода дівчина в білій сукні обіймає сиву жінку. На звороті — напис:

«Для моєї другої мами — Жанни Олександрівни. Ви навчили мене жити. І любити».

Іноді родина — не та, в яку ми народжуємося, а та, яку нам посилає доля. Жанна все життя шукала любов і знайшла її не в чоловікові, а в дівчині, яку просто пустила переночувати.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.