fbpx
Життєві історії
Якось Тамара дізналася, що її подруга розлучається. Чоловік в неї дріб’язковий, навіть ложки і виделки ділив. Тамара була спокійна, бо вона гарно живе, а потім добре задумалася і зрозуміла, що не все так добре, як їй здавалося

Тамарі зовсім небагато зараз, трохи більше за тридцять років. У неї чудова сім’я – хороший чоловік, двоє чудових дітей-дошкільнят. Чоловік Іван гарно працює і добре заробляє тим часом, Тамара недавно сама вже вийшла на роботу – але, звичайно, працювати вона зараз може дуже мало, діти ж малі ще зовсім в неї все таки.

Працює поруч з будинком, по пів дня, Іван влаштував її у хорошу фірму до свого старого друга У будь-який момент можна відпроситися, сидіти вдома, коли виникає така нагальна потреба, піти з роботи раніше, прийти пізніше, в крайньому випадку взагалі не приходити, якщо немає такої можливості, взяти роботу додому і ніхто й слова ніколи не скаже зайвого.

Про таку роботу багато мам молодих можуть тільки мріяти в наш час, адже зараз заробити якусь копійку дуже непросто.

Правда, і отримує Тамара за свою роботу зовсім небагато, які якось швидко розходяться – то в кіно з дітьми сходили декілька разів, то в кафе хоч рідко посиділи, то купила щось у будинок або з одягу щось недороге. Основні витрати і проплати робляться з доходів Івана, звісно, і це всіх влаштовує добре.

Тамарі взагалі в житті щастить в усьому. Сама вона родом з досить невеликого містечка, приїхала в столицю навчатися, та так тут і залишилася. Отримала досить хорошу освіту, вийшла заміж за столичного мешканця. І, хоча в шлюбі Тамара живе вже 8 років, дітей народила, раз у раз чує плітки різні у себе за спиною – мовляв, добре влаштувалася, везе ж таким в житті.

Житло не орендує, кредитів не має, ні років тяжкої економії – щоб всі так жили, загалом, багато людей ще їй добре могли б позаздрити за це.

У чоловіка Тамари, Івана, у власності дві хороших столичних квартири, в одній живуть, другу здають в оренду, плюс частка в батьківській нерухомості, плюс дача, а по суті, хороший заміський будинок.

Нерухомістю Іван забезпечений ну дуже добре, що там казати. Причому, квадратні метри ці були у власності чоловіка ще задовго до шлюбу. Тамара на них не претендує зовсім, та й не може претендувати. В одній з квартир вона і діти просто прописані – ось і все.

Якось так вийшло, що раніше Тамара якось і не замислювалася про власність.

Коли заміж виходила, у віці трохи за двадцять, взагалі таких думок не було, тим більше відразу був дах над головою, а в голові – одне щире кохання. Потім було очікування первістка, діти, декрети один за одним – здавалося, все життя ще попереду – живи та радій.

І тільки останнім часом Тамара стала замислюватися – ось їй 33 роки їй вже скоро, але ж нічого за душею свого жінка немає.

При тому, що Тамара відпочиває за кордоном, смачно їсть, добре одягається – якщо щось трапиться в житті, у неї, крім двох шаф одягу різного, нічого немає. І піти їй зовсім нікуди.

Налаштували її на такі роздуми друзі сім’ї, чудова пара, з якими дружили з інституту. Всі свята разом, дні народження дітей, у них теж двоє, у відпустку разом їздили пару раз. Останній раз зустрічалися восени на невеличкій дачі, їздили на пікнік, смажили шашлики, сміялися – все ще було добре. І тут раптом грім серед ясного неба – вони розлучаються. Так як! Ділять ложки-ополоники, суцільні непорозуміння вони мають за всяку дрібницю, розмінюють квартиру – добре хоч, що є що розмінювати.

І взагалі, Тамара раптом наче від сну нереального, як прокинулася – кругом розлучення, не застрахований ніхто у наш час від цього. Можна п’ятнадцять – двадцять років прожити – а потім почати ділити рушники і квадратні сантиметри. А в їхньому випадку і ділити зовсім нічого.

Тамара, по ідеї, повинна буде піти в нікуди – звідки й прийшла. У мамину двокімнатну квартиру в маленькому містечку, де живе ще лежача бабуся і велика собака. Тому що її власності в столиці немає – ні юридично, ні фактично. А вона ще й з двома малими дітьми на руках.

Потрібно, напевно, якось задуматися про це вже зараз, поки все добре і ніщо не віщує розлучення – але як?

Тамара спробувала якось напівжартома поговорити зі своїм чоловіком про те, що непогано було б їй теж якусь нерухомість мати – але чоловік всерйоз це не сприйняв, у нього свій власний погляд на такі речі. Мовляв, все у нас буде добре, все, що моє – твоє. Тобі що, жити ніде? Або ти розлучатися надумала? – Тамара тут же відійшла назад.

З одного боку, вести ці розмови про поділ власності в сім’ї теж не зовсім добре. Чоловік і то вже здивувався – мовляв, раніше ти про це не говорила і не думала, чого зараз згадала, невже змінилося щось?

З іншого боку, мовчати і чекати, коли буде щось нехороше – зовсім недобрий варіант.

А з третього – маючи дві з половиною квартири і будинок, починати економити, відмовляючи собі у повноцінному відпочинку і якихось задоволеннях, до яких якось вже звикла за цей останній час, для того, щоб купити собі квартиру “на всякий випадок” – якось нерозумно, та й не реально це буде зробити з її зарплатою, вона й до пенсії не назбирає на квартиру.

Іван на це не піде, мотивувати його на економію без потреби навряд чи вийде. А з грошей Тамари сильно щось не розженешся, навіть якщо всю зарплату почати відкладати на чорний день. Та й несправедливо за великим рахунком – жити на чоловікові гроші лише, а свої збирати. Теж якось неправильно виходить зовсім.

Прикро і несправедливо – все життя прожити в шлюбі, виростити дітей, вкладатися в загальну квартиру – мити, прибирати, ремонтувати, купувати в будинок речі, – і ні на що не мати прав, нічого за все життя не заробити.

Тамара тепер навіть не знає, що їй робити зараз: заховати голову в пісок, вирішувати проблеми по мірі надходження, і, поки все добре, жити і радіти?

Або все-таки якось намагатися підстелити самій собі соломки, щоб потім не шкодувати про втрачені роки свого життя? В житті зараз різні ситуації бувають, ніхто не знає, що чекати завтра.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page