Марина Ігорівна жила сама у невеликій двокімнатній квартирі, яку вони з чоловіком купили собі всього за три роки до того, як Петро Антонович раптово пішов із життя і залишив Марину вдовою.
До того вони мешкали у великій трикімнатній, але її продали, придбали меншу для себе, а до суми, що лишилася, додали заощадження і купили окреме житло для сина – Артема.
Невелика квартира – лише тридцять чотири метри, однокімнатна, із маленькою кухнею та без балкона. Зате своя й окрема. Старт, так би мовити, синові дали.
Два роки тому Артем одружився з Оленою. Жінка симпатична, працює в салоні краси, заміжня не була, але мала чотирирічного сина – Дениса.
Марина Ігорівна до вибору Артема поставилася спокійно, з розумінням: полюбив – нехай бере; їм же жити й ростити дитину.
Спершу все у молодої родини було добре: Артем і Олена працювали, Денис ходив у садок. На вихідних, бувало, забігали до Марини Ігорівни на вареники, пиріжки й сімейні плітки.
А потім Марина помітила, що Артем став якийсь нервовий. Прийдуть утрьох, чай із пирогами п’ють, а розмова не клеїться, наче в повітрі хтось невидимий свистить.
Якось син прийшов сам. Марина зраділа, нагодувала його, почала розпитувати, як там у домі, що на роботі. Артем спершу відмахувався загальними фразами, а потім набрався духу і сказав:
— Мамо, ти, будь ласка, не сердься. Я знаю, що ви з татом для мене багато зробили. Якби не крайність, не прийшов би.
— Що трапилося, кажи вже.
— Мамо, давай поміняємося квартирами: ти в нашу однокімнатну, а ми сюди, у двійку, — випалив нарешті Артем.
Марина навіть подумала спершу, що недочула.
— І давно ти над цим думав, сину? — поцікавилася вона. — Хоча можу вгадати: ідея прилетіла у світлу голову твоєї дружини. З боку ж бо виглядає «логічно»: ви втрьох тіснитеся на тридцяти чотирьох метрах, а мати «жирує» у двокімнатній.
— Мамо, до чого тут Олена? За законом я маю право на частину цієї квартири.
— Отакої! А ти своїй Лєні пояснив, як ти ту свою однокімнатну отримав? Ту трикімнатну, яку ми продали, я успадкувала від своїх батьків. Значить, і це житло — моє.
— Ми консультувалися в юриста, — зітхнув Артем. — Та була твоя, а цю ви з татом купили в шлюбі, тобто половина — його. А з його половини мені мусить щось належати.
— А твій батько, виявляється, був далекоглядним. Пам’ятаю, як сказав: «Давай, Марино, я свою частку тобі подарую. Мало що далі станеться». От і сталося: син прийшов матір із хати виставляти, права качати. Це моя квартира, Артеме. Квартиру ми тобі купили, гроші з татових рахунків я також віддала тобі, нічого не ділила. І все одно виявилося, що в матері забрав замало? Немає в мене більше нічого для тебе.
— Мамо, ти сама подивися: ми з Оленою плануємо ще одну дитину. У нашій комірчині куди ще одна людина?
— А ви, перш ніж ще когось народжувати, попрацюйте і купіть собі більшу. Свою продайте, візьміть іпотеку і народжуйте хоч п’ятьох. А мене лишіть у спокої.
— Тобто відмовляєш?
— Відмовляю, сину. Ми вже дали тобі житло. А де твоя Олена до того жила?
— Вони з Денисом винаймали кімнату в гуртожитку, — відповів Артем.
— А її батьки чомусь не потурбувалися, що у доньки та онука немає квартири? — піджала губи Марина.
— Вони живуть у селищі, не в нашому місті.
— То нехай Олена звернеться до своїх батьків і просить частку в їхньому будинку чи квартирі. А мене не чіпайте, — відрізала Марина.
Гірко їй було і соромно комусь розповідати, що син так повівся. Але стриматися не змогла й поділилася всім із подругою, з якою років десять разом відпрацювали.
— Уявляєш, Галино, мені фактично заявили: «Доживай, мамо, де завгодно». Можу, мовляв, гамак під стелю причепити, як на підводному човні, і там ночувати, щоб під ногами не мелькати. А мені, між іншим, лише п’ятдесят шість. Маю, можливо, ще три десятки років. І планую прожити їх як людина, а не як валіза без ручки.
— Не чекала я від Артема! — розвела руками Галина. — Що ж то за дружина в нього така, що так швидко переробила хлопця під себе?
— Та звичайнісінька. Спершу посміхалася, улесливо «мамкала», торти носила. А зараз дивиться так, ніби буром мене просвердлити хоче. Влізла у сім’ю і все гребе під себе. Ні сорому, ні совісті. А Артем слухає її в усьому. Востаннє навіть натякав: «Постарієш, мамо, потрібна буде наша допомога — згадаєш, як ми просили».
— Шантаж, чи що? — здивувалася Галина. — «Віддай квартиру — доглянемо, не віддаси — не розраховуй?» Так і з чужими людьми домовляються: догляд в обмін на житло, ще й з доплатою. Зовсім хлопець голову втратив.
Галина похитала головою і додала:
— Розкажу тобі історію, дуже схожу. Жінка, старша за нас, жила у трикімнатній. Із сином. Квартира — її, син лише зареєстрований.
Син одружився з жінкою, у якої був тринадцятирічний син. Мешкали вони в однокімнатній. Запропонували матері помінятися. Вона погодилася. Жила спокійно років п’ять-шість. А потім приперся той підліток і заявив, що буде тут жити. Бо їхня однокімнатна приватизована на нього з матір’ю. Поліція безсила — співвласник. Вона до сина — а він: «Твою квартиру ми не звільнимо. Тим паче з нами зараз живе теща — лежача, потрібен догляд».
— І чим скінчилося? — спитала Марина.
— Добре, що знайшлися добрі люди. Бо спершу син ту жінку в лікарню влаштував: якраз виповнилося сімдесят вісім, здоров’я хитке.
Забирати відмовився: папери показав, що доглядає тещу. Попросив оформити матір у будинок для людей похилого віку. Майже все провернув би, але трапився тямовитий юрист — знайомі когось підказали. Він розмотав увесь ланцюжок, подав позов про виселення сина з невісткою з материнської квартири. У результаті всі четверо втислися в їхню однокімнатну. А жінку оформили в приватний пансіонат.
— Отакої, — зітхнула Марина. — Скажи мені хто рік тому, що я через сина таке слухатиму, не повірила б.
— Це точно. Але нам з тобою ще далеко до бабусь у хустках. Тож давай жити. У мене на п’ятницю абонемент до філармонії — «Золоті сторінки української класики». Підеш? — усміхнулася Галина.
— Обов’язково.
А син на Марину образився. Уже пів року їй не телефонує і в очі не дивиться. Вона, звісно, переживає, але першою миритися не збирається. Бо одне діло — допомагати дітям, а інше — коли з тебе роблять запчастину для їхнього ремонту житлоплощі. От і живе Марина сама у своїй двійці, вирощує на підвіконні базилік, ходить на концерти і вчиться говорити «ні» без пояснювальних записок. І знає: як би не хиталися родинні човни, берег у неї є — двері власної квартири і здоровий глузд, який не здається в іпотеку.
А сусіди тим часом підморгують: «Тримайся, Маринко, теперішні діти кмітливі — чужого не попросять, своє заберуть». Вона усміхається, наливає каву в улюблену чашку з тріщинкою, записує витрати у зошит і відкладає по сто гривень «на море». Бо плани мають бути свої: серіал недодивлений, ремонт шафи, подорож в Одесу і нова сукня в горошок. Усе встигне, поки двері зачинені зсередини. І так буде завжди.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
