У суботу зранку ми у супермаркет поїхали, чоловік за кермом, як завжди, я поруч з ним сиджу. Тут дзвінок від свекрухи, я все чую, що вона там Іванові говорить.
«Ой, синку, я в поліклініці. Йшла по вулиці, посковзнулася. Вийшли, будь ласка, мені якусь тисячу гривень!».
Мені так прикро стало знову від подібного прохання. Ну скільки можна вже?
Свекруха у Івана гроші просить регулярно. Я розсердилася цього разу, взяла його телефон, кажу, Тетяно Олександрівно, а навіщо вам тисяча гривень і конкретно зараз? У нашій поліклініці все безкоштовно, таксі по місту – фіксована ціна, десь гривень 40 в вашому напрямку. А за цілих 50 гривень водій вас до квартири на руках віднесе. Яка тисяча гривень вам зараз потрібна від Івана, ці гроші на що?
Може, кажу, вистачить вже просити постійно гроші у сина? Вона схлипнула, така – ну дякую, синок, що не відмовив рідної матері, що послухав мене у скрутну хвилину! – і поклала телефон.
Іван образився на мене. Став говорити, навіщо я втручаюся, хто просить мене це робити? Так я тому і втручаюся, що сам він не може відмовити їй ні в чому! «Так, мамо, зараз, мамо!» А у мами апетити ростуть з кожним днем все більше і більше, відверто кажучи, а їй відмовити ніхто не може, ні я, ні чоловік.
Ми в шлюбі вже 5 років з чоловіком, заробляємо обоє непогано, збираємо на початковий внесок на своє власне житло, живемо поки в квартирі моєї родини за символічну плату, за комуналку.
Цієї осені квартиру нам цю таки доведеться звільнити, туди переїде син родичів. В принципі, грошей накопичено вже достатньо, квартиру можна брати вже зараз, але поки є можливість, подружжя молоде не поспішає, поки трішки ще назбирають і відкладуть, щоб потім менший відсоток за кредит той платити.
Квартиру купувати будуть трішки пізніше.
Батьки наші живуть в різних містах, мої батьки ще працюють і взагалі люди самостійні вони, ніколи нічого не просять і не беруть, навіть за дорогі подарунки докоряють нам з Іваном – зовсім нерозумні стали, чи що, навіщо так витратилися? Свекруха ж – пенсіонерка, їй 67 років, і Іван чомусь вважає, що зобов’язаний їй допомагати матеріально.
Ми і допомагаємо свекрусі. Іван за квартиру платить повністю, бо оплачує мамі комунальні послуги, в аптеку ходить, телефон її теж на ньому, постійно рахунок поповняє. Доставку продуктів я замовляю на її ім’я і оплачую з нашої карти. Ну, щиро кажучи, замовляю без вишукувань всяких, стараюся найдешевші продукти брати. Крупи, макарони, картопля, рослинна олія, чай, цукор, пральний порошок, все важке, що непросто притягти з магазину старій людині. І так, я вважаю, що це хороша допомога.
І мама моя зі мною повністю згодна. Далеко не всім пенсіонерам діти ось так же продукти з доставкою на дім замовляють, щоб мама сиділа вдома і нікуди не виходила зовсім, але всі ж якось живуть, економлять, грошей не просять у своїх дітей постійно, нам же теж зараз не легко зовсім.
А мама Івана дуже часто у нас просить гроші на щось. Причому, на її особисті потреби у неї залишається вся її пенсія. Так, вона у неї невелика, свекруха отримує мінімальну. Але при тому, що комуналка заплачена її сином щомісяця і основні продукти в будинку є, цілком, я вважаю, достатня, щоб дзвонити і щось ще просити у сина. Хіба це нормально?
Причому, просить свекруха не прямо, а по-хитрому, постійно вигадуючи щось.
Дзвонить, наприклад, Іванові і починає – ось, зайшла в магазин фермерських продуктів, побачила там сир хороший, по 300 гривень кілограм, він такий смачний, але я, звичайно, собі дозволити не можу, беру найдешевший, а так хочеться того, хоч трошки, хоч маленький кусочок. Але 300 гривень, це куди ж. Але при цьому вона, ніби ненароком так, натякає, що й банкомат тут є поруч.
А мій Іван їй раз, і 300 гривень на карточку перераховує. Я кажу, навіщо? Ну хочеться людині, каже, хай купить. Ну як так? Ну хочеться, я розумію, кілограм сиру на одну людину – це ж скільки його з’їсти за раз можна, вибачте! Ой, каже, я і не подумав, правда! А що, вже пізно! Сто грам б собі взяла з пенсії, їй би вистачило.
А якось свекруха мені дзвонить, мовляв купи мені квіткові горщики, я тобі потім гроші віддам! Напевно, зайве говорити, що жодного разу не віддала вона мені не копійки?
І начебто суми-то всі такі, що сперечатися з чоловіком і не хочеться зовсім – 100, 200, 300, 400, 500 гривень. Але це ж все накопичується з часом і за рік нормально так виходить ми з Іваном витрачаємося на його маму.
Я тут за місяць порахувала, скільки ми їй перевели, прикупили і привезли – це крім обумовленої допомоги у вигляді продуктів і оплати комуналки. У Івана свого запитую – як ти думаєш, скільки ми мамі твоїй в серпні місяці за місяць грошей віддали? Він каже, ну не знаю, тисяч може дві. Так? – відповідаю. – А 4 тисячі не хочеш?» Він не повірив навіть, сів перевіряти. Сам був здивований. Так, каже, треба якось з цим зупинятися, я навіть не думав, що стільки виходить.
А тепер ось мати знову зателефонувала з проблемою – дайте грошей. Як завжди у неї якісь прохання, вона вже звикла так робити.
Ми з чоловіком цей раз посперечалися через його маму – її доводи про те, що тисяча гривень – це багато в даній ситуації, він навіть слухати не став. Перевів гроші матері, так як вона того і просила, як він це робить завжди.
– Нехай бере і робить все, що треба! – рішуче мені сказав Іван. – Це питання здоров’я, не жарти.
Ну не буду ж я розлучатися з чоловіком через тисячу гривень. Що мені робити, адже Іван навіть слухати мене не хоче зовсім? апетити мама його ростуть на очах.
Фото ілюстративне.
