Зараз просто хочу поділитися своєю непростою життєвою історією, може, хтось розвіє мої підозри або дасть якусь слушну пораду. Я заміжня жінка, живу у шлюбі з чоловіком вже 14 років, у нас є двоє дітей.
Мені завжди, щиро кажучи, дуже не подобалася жадібність мого власного чоловіка: його економія дуже дріб’язкова.
У сім’ї вона якось непомітна, адже Микола все в будинок старається, все для дітей, але розрахунки бюджету все одно ведемо, але ось перед людьми буває соромно мені за чоловіка. На подарунки чоловік скупиться, навіть для рідної мами йому шкода грошей на те, що вона хоче.
«Мамо, ну ти ж знаєш, у нас діти, все зараз дорого, ось тобі дрібничка за 100 гривень на день народження, і на цьому все». Друзів у нас мало з чоловіком, так було відколи ми одружилися: на них треба витрачатися, щоб піти в гості, та й до себе кликати теж грошей коштує – той же стіл накрити.
Так само мені соромно з ним десь у відпустці, коли ми відпочиваємо раз в рік: він економить навіть на каві: «Ось ще – в три дорога беруть, та ще й чайові їм подавай». Краще для чоловіка ходити в дешеві столові. На платний пляж – ніколи ми не підемо, це марнотратство велике дуже. Готелі теж придумали виключно для багатіїв, можна і кімнату біля моря орендувати, причому одну і тісну – для нас і двох наших дітей. Це «не тому», що ми жадібні, а тому що немає чого інших годувати, навіть тими ж чайовими, а в готелях – кожному подай, кожному щось дати потрібно.
Тільки вдома можна дозволити собі розкіш, наприклад – у вигляді хорошого ремонту. Або машину Микола купив собі хорошу.
Але суть моєї історії не в цьому. Справа в тому, що десь ариблизно рік тому в наш будинок поверхом вище переїхала сусідка: красива така жінка років 30-ти. Зараз вона живе одна, а до цього пару місяців після переїзду жила зі своїм співмешканцем.
Наші чоловіки ставили свої автомобілі поруч, віталися, розмовляли на вулиці дуже часто, пили каву під під’їздом. До них вибігала ця сусідка мало не щоразу: халатик шовковий, тапочки такі гарненькі, зачіска завжди, нафарбована, як на свято.
Один раз сусіди нас покликали до себе – повечеряти, познайомитися. Я ледве вмовила чоловіка купити щось до них на стіл, бо не зручно було йти з порожніми руками до незнайомих людей.
Прийшли ми до них, поспілкувалися, але всі зрозуміли, що ми люди різні, у кожного свої інтереси, тому після званого вечора обмежувалися простими привітаннями при зустрічі.
А потім сусід кудись поїхав і більше ми його ніколи не бачили, вони розбіглися, сусідка стала жити одна. Я нічого особливого не помічала, але чоловік прямо червонів при зустрічі з нею.
Один раз Микола допоміг їй стіл зібрати, сусідка мене біля під’їзду зустріла, попросила чоловіка «позичити». Звичайно ж, я попросила чоловіка не брати з неї грошей – мовляв, вона ж живе сама. Замість його звичного: «Та як же! Безкоштовно і палець об палець не вдарю!», Микола охоче погодився на таку допомогу, наче аж зрадів він.
В той раз Микола там довго був, я навіть вже піднятися хотіла, але він прийшов такий веселий: за старання сусідка його пригостила. В принципі, більше не було ніяких натяків на їх відносини.
Але ось недавній випадок мене засмутив. У сусідки щось поламалося у ванній, і потекла вода, зіпсувала нам всю стелю: і ванна, і коридор, і навіть кухня. Поки вона прибігла з роботи за моїм викликом, поки перекрили воду, поки сантехніки – ми вже буквально плавали, води було багато і вона була скрізь.
Дивно, звісно, але мій чоловік навіть не обурювався – він пояснював мені про ці шланги, що це вони дешеві якісь просто, у всіх таке може трапитися.
Але найголовніше, що він сказав, що ні копійки з неї не візьме. Мовляв – вона не винна і все тут, самі заробимо грошей і впораємося! Мало того – він купив сусідці нові, дорогі шланги, про що ніколи й мови не могло б бути раніше.
Тепер я не знаю, що й думати? Що це за відносини такі? Як тепер сказати чоловікові, щоб і не думав до неї ходити, бо мені це не подобається зовсім?
Фото ілюстративне.
