Я не знала, що душа може боліти так. Не від хвороби, не від втрати — а від того, що твоя ж дитина тебе викреслює з власного життя. Мені п’ятдесят дев’ять. Я одна ростила свою дочку Ірину. Вона була сенсом мого життя — з тих пір, як батько її залишив, коли їй було всього три роки.
Я працювала на двох роботах — у школі прибиральницею і в пекарні. Нічого мені не було важко, бо знала: треба, щоб дитина мала краще майбутнє. Вона гарно вчилася, завжди була розумною, спокійною, трошки гордою, але я тішилася: «Нехай, головне, щоб мала гідність».
Я відправила її вчитися у столицю — продала частину худоби, віддала всі заощадження. «Ти, доню, головне, вчись. Ти в мене одна», — казала я, коли садила її в потяг. Вона плакала тоді, обіймала мене й шепотіла: «Мамо, я тебе ніколи не залишу».
Минуло п’ять років. Ірина закінчила університет, знайшла хорошу роботу в компанії, познайомилася з Юрою — хлопцем із забезпеченої родини. Я бачила його два рази, коли вони приїжджали в село на вихідні. Він був ввічливий, але якийсь… чужий. Дивився на мене так, ніби я не мати його коханої, а просто жінка «з іншого світу».
Я не зважала. Головне — щоб Іра була щаслива.
Якось сусідка Ганя прибігла до мене у двір. Вона ж така, що завжди перша знає всі новини.
— Галю! — кричить. — Ти знаєш, що твоя Іра вийшла заміж?!
Я аж лопатку випустила з рук.
— Що ти таке верзеш, Ганю?
— Та кажу ж тобі! Моя Марічка бачила в Інстаграмі. Фотографії — в БУКОВЕЛІ! В білій сукні, він у костюмі, там написано щось по-англійськи, дочка переклала — щойно одружені.
У мене земля пішла з-під ніг. Я не повірила.
— Покажи.
Ганя принесла телефон. Я дивлюся — і ніби мені повітря не вистачає. Моя Ірочка. У білій сукні, щаслива, усміхнена. На фоні гір. Біля неї Юра, тримає її за талію. А підпис — «Наш день. 4 жовтня».
Я впізнала навіть батьків Юри — вони стояли поруч. Ірина ніби трохи схвильована, але щаслива. А мене там нема. Ніде.
— Господи, — прошепотіла я. — Як же так?..
Я тоді сиділа на лавці до вечора. Не плакала — не могла. В голові крутилося тільки одне: «Чому?»
Ірина приїхала через тиждень. Вийшла з машини в моєму дворі, вся сяюча, з обручкою на пальці.
— Привіт, мамо!
— Привіт, доню, — відповіла я тихо. — А я вже бачила твоє весілля.
Вона зблідла.
— Мамо, я…
— Не треба, — перебила я. — Мені Ганя показала. Її дочка бачила в Інстаграмі. От так я дізналася, що моя рідна дитина вийшла заміж.
Вона опустила очі.
— Мам, я не хотіла тебе образити. Просто… розумієш, у Юри дуже багаті батьки. Вони хотіли все зробити по-сучасному, по-модному. І ми вирішили тихо розписатися в Буковелі. Без гостей, без шуму. Я ж не хотіла, щоб ти почувалася ніяково…
— Ніяково? — перебила я. — Це ти, доню, вирішила, що твоя мама не впишеться у ваш “модний світ”? Що я буду соромом серед ваших дорогих костюмів і сережок з діамантами?
Вона мовчала.
— Мам, ну не так…
— А як, Іро? Ти думаєш, я не бачила, що батьки твого Юри там були? Були, доню! Бо я бачила на фото. І мені не треба пояснювати, що це було “вузьке коло”. Це просто не було місце для мене.
Я не витримала — заплакала.
— Я ж тебе одна ростила. Без тата, без допомоги. Ти пам’ятаєш, як я взимку без куртки ходила, щоб тобі купити чобітки? Як продавала свою обручку, щоб заплатити за твою оренду в гуртожитку? Як ночами молилася, щоб ти здала сесію? І от тепер… ти соромишся мене?
Ірина почала ридати.
— Мам, я не соромлюся тебе! Просто я хотіла, щоб усе було красиво. Юра… він сказав, що його батьки можуть не зрозуміти. Що в нас різні світи. Я не хотіла з самого початку усіх цих непорозумінь.
— Ти не хотіла непорозумінь, — кажу я гірко, — але зробила ще гірше. Бо нема більшого сорому, ніж соромитися своєї матері.
Вона стояла мовчки, потім тихо прошепотіла:
— Мамо, прости.
Але я не могла одразу простити. Серце зранене не гоїться словами. Тієї ночі я не спала. Думала про все — про ті роки, про її дитячі хвороби, про її перший клас, про те, як ми удвох ходили на базар, бо треба було купити їй сукню на випускний. Я тоді навіть на себе не витратила ні копійки. І тепер ось — вона мене соромиться.
Через місяць Ірина знову приїхала. Вже з Юрою. Він тримав у руках букет.
— Доброго дня, Галино Петрівно, — сказав він тихо. — Ми прийшли поговорити.
Я дивилася на нього мовчки.
— Це я винен, — додав він. — Я сказав Ірі, що не треба робити велике весілля, що батьки можуть не зрозуміти. Я боявся… що вони почнуть порівнювати, що їм щось не сподобається. Я не хотів вас образити.
— Але образили, — відповіла я. — Дуже.
Ірина знову заплакала.
— Мам, я хочу, щоб ти приїхала до нас. Ми все виправимо. Ми хочемо зробити маленьке сімейне свято. Для тебе.
Я довго мовчала. Потім сказала:
— Доню, ти вже зробила вибір. І я не тримаю зла. Але пам’ятай: соромитися мами — це як відрізати собі корінь. Без нього дерево стоїть, але всихає.
Вона підійшла, обійняла мене. Тремтіла вся.
— Мам, я тебе люблю.
— І я тебе, Іринко, — прошепотіла я. — Але любов не завжди означає забути. Іноді вона просто болить.
Вони поїхали. А я залишилася сама, сиділа біля вікна й дивилася, як над селом падає перший сніг. І думала: може, прийде день, коли вона зрозуміє, що мама — це не ганьба, а гордість. Що не гроші, не статус, не Буковель визначають людину, а серце.
Бо найстрашніше — це не тоді, коли тебе немає на весіллі. Найстрашніше — коли тебе немає в серці власної дитини.
Не соромся того, хто дав тобі життя. Бо в той день, коли ти соромишся своєї матері, ти соромишся самого себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
