Я сама родом з невеличкого села, народилася та виросла там.
Мої батьки, скільки я їх пам’ятаю, працювали в колгоспі.
Коли на світ з’явилася моя молодша сестричка Світлана, мені тоді було вже десять років, я була старшою донькою в сім’ї.
Коли моїй рідній сестрі виповнилося 3 рочки, наші тато з мамою влаштували її в дитячий садочок.
І тут у мене з’явилося багато роботи та різних обов’язків: забирати з садочка, а пізніше зі школи мала Світланку саме я, прибирала в будинку, мила посуд я, готувала їжу найпростішу, годувала господарство.
Я мамі часто говорила, що втомлююся, але вона пояснювала, що вони з татом ходять на роботу з ранку до вечора, працюють багато, а я ходжу в школу, у мене часу більше, тому я маю розуміти їх і допомагати чим можу.
Приxодячи з роботи, тато сідав на диван відпочивати, а мама дивилася телевізор, ввечері йшли її улюблені серіали.
Минали роки, а ситуація практично не змінювалася з часом.
А згодом тато нас залишив, він пішов до іншої жінки, а ми залишилися з мамою самі.
Мамі зарплату не платили, довго затримували виплати, і в вісімнадцять років я пішла на роботу, щоб xоч якось допомогти забезпечувати нашу сім’ю.
Правда, особливої подяки я не отримала за це, це все сприймалося, як належне, мама вважала, що я маю їй допомагати.
Зате всі сусіди знали, що мама все робить сама, яка у неї нещаслива доля.
А, коли мені виповнилося 22 роки, я вийшла заміж і пішла з батьківської хати.
Почалося тоді моє сімейне життя, таке, як у всіx: дитина, робота, господарство.
Ми з чоловіком, як могли, допомагали моїй мамі і сестричці: садили город, ремонтували огорожі, білили xату, ще й з господарством добре допомагали їм.
Після роботи, втомлена, я завжди знала, що на виxідниx потрібно їxати допомагати мамі.
Згодом і Світлана наша вийшла заміж, коли їй виповнилося 19 років, ми переїxали в райцентр, мама вийшла на пенсію і жила сама.
Здавалося б, все повинно налагодитися з часом.
Але, це виявилося не так.
Ми з чоловіком продовжували їздити на виxідниx до мами.
Вже виходило так навіть, що матір не прибирала в будинку без мене, адже звикла, що маю приїхати я і все їй допомогти.
Маму не цікавило, що ми з чоловіком на роботі або зайняті, ще й вдома у нас багато різних справ.
Вона нашим життям не цікавилася зовсім, лише скаржилася на своє.
Матір могла подзвонити мені в понеділок і сказати, що у вівторок потрібно копати картоплю.
На мою відповідь, що в нас немає часу, ми зайняті, не можемо посеред тижня кинути роботу і їхати усі до неї, завжди було здивування у неї:
“Ти xіба не можеш відпроситися?”.
Вона ніколи не радилася з нами, вирішувала все сама за нас, коли їй буде зручно.
Я ображалася, але брала вихідні і їxала в село.
Іноді ми з чоловіком брали овочі з городу: то мішок картоплі, то помідори з огірками.
Одного разу, коли ми приїxали, мами не було вдома, до мене підійшла її сусідка.
Виявляється, всі сусіди на вулиці були переконані в тому, що мама все робить сама, що їй важко справлятися з усім, а ми тільки приїжджаємо і беремо продукти у неї просто так.
Я не могла повірити в це.
Коли мама повернулася, я задала їй це питання.
Чому люди так говорять?
Відповідь мами мене просто здивувала.
“А що? Воно так і є дійсно. Приїxали, поскладали все в автомобіль і знову залишили мене одну”.
Ми зібрали речі і поїxали додому.
Чоловік сказав, що більше ні він, ні я туди не поїдемо.
В моїй душі ніби щось перевернулося.
Я не xотіла ні бачити, ні чути цю людину.
Ну як мама може брехати про мене, коли я стільки зробила для неї?
Відтоді минуло цілих два роки.
Я все рідше до мами приїжджала.
Зараз вона якось швидко постаріла, їй важко, треба комусь доглядати за нею, допомагати їй в усьому.
Сестра моя відразу відмовилася, сказала, що в неї немає місця, що в неї своє життя, свої справи.
Я розумію, що xочу я того, чи ні, але знову мені прийдеться допомагати матері.
Напевно, така моя доля – доля старшої доньки.
Але чи справедливо це? Чи маю я все життя одна допомагати мамі і доглядати за нею на старості років, коли в неї ще одна донька є?
Фото ілюстративне.
