fbpx
Життєві історії
Якось Ребекка мене запитала, чому я сюди приїхала, чи маю я дім і сім’ю в Україні. Я відповіла, що так, у мене чудовий чоловік, син, ми маємо власний будинок. Тоді вона сказала, що зовсім мене не розуміє – адже моє життя здавалося їй щасливим

Щороку, коли моя сусідка приїжджала з Італії на Різдво додому, вона заходила до мене в гості і розповідала, як добре їй живеться на чужині. Валентина вже 15 років на заробітках, то непогано вже доробилася, будинок збудувала найкращий в селі, доньці квартиру купила.

І щоразу, коли вона бувала в мене, кликала мене з собою. Каже, Ольго, чого тобі тут сидіти, син вже в університеті, а ти років за 5 йому на квартиру заробиш. От сама порахуй – ти в Італії щомісяця будеш заробляти по 800 євро, а якщо пощастить, то й ціла тисяча буде. Думай, Ольго, вирішуй.

Всю ніч я не спала, а вранці зателефонувала Валентині і сказала, що поїду з нею. Розрахувалася з роботи, зробила необхідні документи і вирушила на чужину. Чоловік і син мовчали, жодного слова мені не сказали.

– Їдь, якщо ти вже так вирішила, – нарешті мовив мій Іван. – Але знай, що щастя на чужині не заробиш.

Валентина поселила спочатку мене у себе, а через два тижні я вже була на роботі у літньої італійки Ребекки. Сеньйорі було 90 років, але виглядала вона значно молодшою. Хороша вона була, з розумінням поставилася до того, що я зовсім не знаю мови та їхніх традицій. Обіцяла мене всьому навчити. Валентина казала, що з роботою мені дуже пощастило, бо такі добрі синьйори далеко не у всіх заробітчан.

По легенько я звикала до свого нового життя, щодня телефонувала чоловікові, питала, як він там один, бо син поїхав в столицю вчитися. Іван завжди відповідав, що у нього все добре. Я теж говорила, що в мене все гаразд, але ледь стримувалася від того, щоб не розплакатися і розповісти йому, як я скучила і за ним, і за домом.

Якось Ребекка мене запитала, чому я сюди приїхала, чи маю я дім і сім’ю в Україні. Я відповіла, що так, у мене чудовий чоловік, син, ми маємо власний будинок. Тоді вона сказала, що зовсім мене не розуміє – адже моє життя здавалося їй щасливим.

– От ви сюди приїжджаєте за грошима, а втрачаєте найцінніше – родинні стосунки: з чоловіками розлучаєтеся, діти потім вас не цінують як належить, – сказала мені Ребекка.

І я відзначила для себе, що вона має рацію. Взяти до прикладу Валентину – дім вона збудувала, але в ньому ніхто не живе, бо її чоловік пішов до іншої. Доньці квартиру купила, зять прийшов на все готове, ніде не хотів працювати, розлучилися в результаті теж. Тепер Валентина допомагає і доньці, і внучці.

Я собі добре все обдумала, поговорила з Ребеккою і вирішила повертатися додому, до чоловіка, до своєї родини. Синьйора мене підтримала, виплатила мені зарплату, ще й подарунків дві сумки дала.

Чоловік був дуже щасливий, коли я сказала, що більше нікуди від нього не поїду. І квартира є у нашого сина, він сам собі на неї заробив в столиці, коли пішов на роботу.

Я зуміла зберегти родину, і це, я вважаю, моє найважливіше досягнення.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page