Марія дуже несподівано покинула білий світ, залишивши сиротами двоє дітей: доньку Віру і сина Сергія. Найбільше втішала дітей мамина подруга Олена Петрівна. Вона була головою сільської ради, тому все організувала і з продуктами допомогла. Разом з сином Богданом потім допомагала засадити город, отримати корм для домашньої птиці.
Залишилася Віра жити з дядьком Петром, який дуже хворів і не хотів лікуватися, мовляв, так швидше все закінчиться. «Не хочу бути тобі на заваді», – говорив дядько.
Віра за порадою до тітки Олени, але вдома її не застала. У дворі порався Богдан. Може, йому вдасться переконати дядька?
«Мені страшно, Богдане, адже він у мене один залишився, розумієш?», – дівчина благально підняла на нього очі. Богдан теж подивився на неї особливим поглядом.
«Гаразд. Спробую поговорити з дядьком. А ти запам’ятай – відтепер у тебе є ще і я», – сказав, і, побачивши здивування у Віриних очах, додав:« Я давно закоханий в тебе, і все ніяк не наважувався зізнатися…».
Після випускного влаштувалася дівчина на роботу в колгоспну їдальню. Про науку тепер годі було й мріяти. А Богдан поступив в інститут, і Віра з нетерпінням чекала його на вихідні. Одного разу Богдан запропонував їй одружитися.
«Віра? Та сирота?» – втупилася на сина Олена Петрівна, коли той повідомив про своє рішення. І ніколи! Звичайно, вона нічого не має проти дівчини: і красива, і працьовита. Але вона не пара її синові. І взагалі, хоч уявляє Богдан, що таке – взяти сироту?! Тоді все на них з батьком ляже. Інша справа, коли свати заможні. Тоді ні про що турбуватися не слід … «Словом – ні!» – аж ногою тупнула Олена.
Богдан обіцяв сповістити дату весілля відразу після розмови з батьками, але телефон вперто мовчав. Віра чекала – день, другий… Тоді сама набрала його номер, але він був поза зоною…
Може в вузі щось не так, тому і вимкнув телефон, заспокоювала себе. Але коли на вихідні Богдан не приїхав, стривожилася. Дядько Петро, що дуже хвилювався за племінницю, порадив їй їхати в місто, де і навчався Богдан…
***
Він вийшов зі студентського гуртожитку бадьорий і веселий. Розмовляв з кимсь по телефону. Невже змінив номер – майнула у дівчини думка.
Через мить до нього підбігла якась брюнетка: струнка, модно одягнена, і взяла його під руку. Віра стояла, як вкопана, Господи, всю дорогу вона молилася, щоб з Богданом все було гаразд. Всяке в голову лізло, а він…
«Ти? Звідки ти тут?» – Богдан втупився в неї широко розплющеними очима і відвів її убік. Богдан, озираючись як злодій, говорив про те, що все буде добре, що на вихідні приїде додому, і вони неодмінно поговорять, а зараз нехай вона повертається назад, тому що він поспішає. «Ось, візьми гроші на квиток», – Богдан простягнув їй гроші. Дівчину аж пересмикнуло: «Відкупитись хочеш?».
«Причому тут це? Просто… просто ти – сирота, і даремно гроші витрачаєш», – виправдовувався, запинаючись Богдан, але Віра більше не могла його слухати. Розчавлена, вона бігла на автостанцію, а в голові пульсувало одне слово: сирота!
Якою ж наївною вона була! Чому сама не розуміла, що вона йому – не пара? Вона вірила, що їх любов подолає все. А ще – в щирість Олени Петрівни вірила…
***
Через кілька місяців вона почула про весілля Богдана з його однокурсницею – єдиною дочкою високопоставленого чиновника. Дзвін весільних музикантів чувся всюди, хапав за її сирітську душу. Але одного разу остаточно вирішила – вистачить! Досить думати про Богдана, носити в душі образу. Вона почне нове життя. З чистого аркуша. Наче й нічого не було.
Якось, повертаючись з роботи, зустріла його маму, що розмовляла з сусідкою. Та побачивши Віру, навмисне стала голосно хвалитися невісткою: мовляв, і красуня, і багата, саме таку заслужив її син. А який добротний особняк купив їм сват! Дівчина зробила вигляд, що не чує її.
Вдома застала дядька, який віддав їй всі свої заощадження. Тієї ночі його не стало.
Після цього вона зрозуміла: не хоче тут залишатися, тому що боїться самотності. На крилах летіла б звідси, щоб забутися, піти від відчаю і втрати, від спогадів про Богдана. Вона розумно використовувала кошти дядька. Подала документи на отримання закордонного паспорта. За будинком попросила доглядати сусідку, свою однокласницю – Надію.
***
Сім років пройшло відтоді, як Віра поїхала в Іспанію. Її не впізнати – стала красивою, інтелігентною дівчиною, шикарно одягненою, з модною стрижкою і макіяжем. Всі сусіди вийшли подивитися, як вона виходила з таксі. Щось томне, щемливе огорнуло душу Віри, коли ступила вона на свій двір.
З Надією не могли наговоритися. «Знаєш, а Богдан про тебе розпитував», – обережно сказала Надя. «Не згадуй про нього. Що було – минуло», – відповіла Віра. Однак Надя відчувала – Віра обманює сама себе. Спокійно, з тривалими паузами, Надя розповіла про те, що Богдан тепер вдівець, його дружини не стало і він сам виховує доньку.
Кілька днів Віра ходила, як в тумані. Думки її летіли до Богдана, до його дочки, яку вже полюбила, хоча і ніколи не бачила. Вона вийшла з дому. На шляху гризли сумніви – а чи може вона так ось просто увірватися в чиєсь життя?
Ось і будинок Богдана. Зупинилася біля воріт, перехопило подих. Через секунду вийшла худа, бліда Олена Петрівна. «Це ти, Вірочко? Чули, що ти приїхала. Якою ж ти красунею стала! Благаю, прости, що колись не прийняла тебе. Дорікала сирітством. Ой, як же я перед тобою завинила. Все грошима вимірювала. Заходи, не соромся. Втіхою Богдана будеш і його сирітку утіш», – сказала, ховаючи очі.
Віра ще вагається, але всередині щось підказує їй, що робить вірно, тому що тут, в цьому будинку, чекає її доля…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
