— Я тут таке пригледів, Оксано, — Данило вимовив це слово з особливим, оксамитовим придихом, що завжди звучав, як прелюдія до фінансового краху. — Не машина, а справжня «ластівка»! Майже з салону, пробіг смішний, я дізнавався. І колір — «мо́крий асфальт»!
Він говорив із тим незмінним, хлопчачим запалом, який сім років тому підкорив її, а тепер лише викликав м’язову судому втоми під лопаткою. Його очі горіли вогнем безвідповідальної візії.
— Так, у кредит. Але там відсоток ощадливий, я домовився. Якраз на кілька років розкидаємося, поки мої авторські меблі вийдуть на європейський рівень. Мені ж для роботи потрібна! Ти розумієш? Щоб до заможних клієнтів приїхати, матеріал на об’єкт завезти. Солі́дність! — він викарбував останнє слово, наче це був ключ до їхнього райського майбутнього.
Оксана мовчки помішувала ложкою холонучий чай. Вона дивилася крізь нього, на бляклі, вицвілі від незліченних прань троянди на кухонній скатертині. Сім років вона дивилася на ці троянди. І сім років слухала про «солідність», «прориви» та «ось-ось-зараз-усе-попре».
— Окс, ну ти чого мовчиш? — Данило підсунувся ближче, поклавши свої руки на стіл. Його пальці, зазвичай вкриті дрібними подряпинами, мозолями і залишками лаку від роботи з рідкісним деревом, були м’якими та доглянутими. Він був Майстром. Він створював меблі, справжні витвори мистецтва, які мали б коштувати шалені гроші, якби він навчився їх продавати і не провалював дедлайни через «творчу депресію». — Це ж інвестиція! У наше майбутнє!
— У наше? — спитала вона тихо, і в цьому єдиному слові була сконцентрована вся сіра, бездонна втома останніх років.
— Ну, а в чиє ж іще? — він усміхнувся своєю «фірмовою» обеззброюючою усмішкою, від якої колись у неї заходилося серце. — Ми ж сім’я.
Оксана підвела на нього очі. Погляд був важкий, незнайомий. У ньому не було звичної образи чи гніву. Була лише крижана ясність.
— Ми не сім’я, Даниле. Сім’я — це коли йдуть до ДРАЦСу, коли планують спільне життя і спільний бюджет. Коли несуть відповідальність. А ми… співмешканці.
Він відсахнувся, наче його вдарили струмом. Посмішка сповзла з обличчя.
— Що ти таке кажеш? Які ще ДРАЦСи? Ми ж домовилися, що вся ця бюрократія не для нас. Ми вищі за ці міщанські рамки! Наше кохання вільне!
— Це ти був вільним. А я, мабуть, ні, — Оксана повільно підвелася з-за столу. Її рухи були розмірені та фатально остаточні. — Квартира за документами моя. Куплена за два роки до того, як ти тут з’явився. Ми з тобою не розписані. Тож збирайся і на вихід.
Данило дивився на неї, його щелепа безглуздо відвисла. Він чекав звинувачень, істерики, сліз, які він легко міг би зупинити черговим потоком гарних слів про «творчу натуру». Але він отримав спокійний, крижаний вирок.
— Ти… ти зараз серйозно? — прошепотів він, не знаходячи слів. — Через машину? Та не буду я її брати! Ти ж знаєш, я заради тебе…
— Не через машину, — відрізала Оксана, повертаючись спиною і прямуючи до вітальні. — Машина — це лише цвях у домовину. Збирай речі. Даю тобі дві години. Потім я викличу охоронну фірму.
Вона зайшла до вітальні, яка слугувала їй спальнею, притулилася до дверей і сповзла на підлогу. Тіло билося в дрібному, неконтрольованому тремтінні, але в голові панувала неймовірна, кришталева ясність. Сльози були виплакані раніше, вночі, коли вона прийняла це рішення. Тепер було відчуття, що величезний, важкий, семирічний камінь, який вона тягла на собі, нарешті впав. І тепер під його вагою ломилися її власні кістки.
За дверима почалося розгублене сопіння, потім звук шафи, що відчиняється, гуркіт інструментів. Данило почав збиратися. Він, мабуть, досі не вірив. До останньої хвилини він думатиме, що це просто маніпуляція, істерика, спосіб вибити з нього згоду на весілля чи чергову обіцянку. Він не розумів, що чаша терпіння не просто переповнилася — вона розлетілася на друзки.
Оксана працювала диспетчером у великій логістичній компанії. Її робота вимагала граничної концентрації, точності та вміння розраховувати маршрути, зводячи дебет із кредитом в умовах вічного авралу. Вона знала ціну кожній гривні та чудово розуміла, що будь-яка «ластівка в кредит» — це не «інвестиція», а дірка в бюджеті, яку доведеться латати їй. Бо у Данила замовлення були то густо, то порожньо, і жив він не за графіком, а за натхненням.
Вони познайомилися у Львові, на фестивалі «Форум видавців». Він читав якісь естетські вірші у кутку старої кав’ярні, а потім підійшов до неї і просто почав говорити про красу дерева, про текстури, про те, що не можна заганяти себе у рамки «квартира-машина-дача». Оксана, втомлена від своєї правильності, вічної економії та вистражданої іпотеки на ту саму однокімнатну квартиру у спальному районі, закохалася у цю легкість. Їй здавалося, що Данило навчить її жити, а не виживати.
Перші два роки були як у кіно. Він приносив їй незмінно польові, а не оранжерейні квіти, робив витончені дерев’яні дрібнички — скриньки, підставки, мініатюрні фігурки. Коли він переїхав, вона була на сьомому небі. Її маленька, вигризена у банку квартира наповнилася запахом стружки, сміхом, звуками етнічної музики та відчуттям богемного безладдя.
Проблеми, як це завжди буває, почалися непомітно. Спочатку він «забув» про щомісячний платіж за інтернет. Потім «загубив» гроші на комуналку, бо «мусив терміново купити унікальну італійську фурнітуру». Його заробітки стали схожими на кардіограму. То він приносив велику суму і влаштовував бенкет на весь світ, купуючи дорогі вина та делікатеси, то місяцями жив на її картці, філософськи розмірковуючи про «час накопичення ідей». Усі побутові витрати, іпотека, страховка, продукти — все це немов за помахом чарівної палички перекочувало на плечі Оксани.
Вона намагалася говорити, вивести стосунки на дорослий рівень.
— Даниле, нам потрібно планувати бюджет. У мене іпотека. Я не можу тягнути все сама.
— Оксáнко, ну що ти знову заводиш свою шарма́нку? — він морщився, як від зубного болю. — Гроші — це пил. Головне — почуття. Ти мене не любиш? Ти не віриш у мій талант?
І вона відступала. Бо любила. Або думала, що кохає. Вона виправдовувала його перед подругою Катериною, яка обережно натякала: «Оксано, твій ‘вільний художник’ надто вже зручно влаштувався, ти не знаходиш?». Вона брехала матері, що у них все чудово і вони ось-ось подадуть заяву до ДРАЦСу.
Розмову про весілля вона заводила один раз, коли їй виповнилося тридцять. Данило подивився на неї зі щирим, непідробним подивом, який зазвичай викликали у нього дивні побутові речі, на кшталт необхідності мити посуд.
— Навіщо? Щоб поставити штамп у паспорті й убити всю романтику? Ми ж і так разом. Цей клаптик паперу нічого не змінить.
Для нього не змінить. А для неї це змінило б усе. Це дало б відчуття стабільності, захищеності, легальності. Адже коли він брав її гроші, це були її гроші, а не їхні. Але вона промовчала. Проковтнула образу, переконавши себе, що він має рацію. Адже головне — почуття.
Останньою краплею стала не машина. Машина була лише сірником, кинутим на бензин. Тиждень тому Оксані зателефонувала її тітка Леся з Івано-Франківщини. У неї виявили серйозне захворювання, потрібна була термінова операція. Недешева, складна, у столичному інституті. Тітка Леся була самотньою, і Оксана була єдиною, до кого можна було звернутися.
— Оксаночко, вибач, що турбую, — плакала вона в слухавку, — Мені так ніяково, але більше нема до кого. Я потім відпрацюю, продам…
— Тітонько, не треба про це думати, — сказала Оксана, стискаючи слухавку до білих кісточок. — Я допоможу. Скільки потрібно, стільки й буде.
Вона мала заощадження. Невеликий резервний фонд на випадок втрати роботи і на ремонт, що вона давно планувала. Хотіла поміняти старі, розсохлі вікна. Увечері вона повідомила про це Данилу.
— Треба допомогти тітці. Я завтра зніму всі гроші з депозиту.
Данило насупився. Його обличчя, зазвичай таке відкрите, набуло некрасивого, напруженого виразу.
— Усі знімеш? А як же ми? У мене зараз із замовленнями затишшя, ти ж знаєш. Мені ж треба матеріали купити.
— Яке «ми», Даниле? — у неї вперше за багато років зірвався голос на крик. — У моєї тітки біда! Їй операція потрібна!
— Я розумію, — примирливо, але з ноткою роздратування сказав він. — Але ж треба й про себе думати. Може, не все так страшно? Лікарі люблять перебільшувати. А ми ж планували купити мені новий інструмент, ти пам’ятаєш?
У той момент всередині Оксани щось обірвалося. Жодного запитання про діагноз, жодного співчуття, жодної пропозиції допомоги. Його «треба й про себе думати» прозвучало, як вирок, винесений їхнім стосункам. Він злякався, що висохне годівниця. Він злякався, що його комфорт і його плани на новий інструмент будуть порушені.
І ось тепер вона сиділа на підлозі у своїй квартирі, слухаючи, як за дверима з тріском і гуркотом руйнується її семирічне життя.
Двері відчинилися. На порозі стояв Данило. В руках у нього була спортивна сумка та старий рюкзак. Обличчя було сумішшю подиву, образи та неприхованої люті.
— Ну, що, задоволена? — зло кинув він. — Виставила мене за двері! Як… як собаку!
— У тебе є мати, — рівно відповіла Оксана, підводячись з підлоги. — Тобі є куди йти.
— А, ну так! Звісно! Збігати до мами у сорок років, — він гірко посміхнувся. — Чудовий план! А все через твою міщанську натуру. Гроші, папірці, штампи… Ти ніколи не розуміла мене. Не розуміла, що таке Свобода.
— Можливо, — погодилася Оксана. — А може, я просто втомилася бути тобі зручною. Втомилася тягнути на собі побут і слухати про твою тонку душевну організацію. Іди, Даниле. Ти вільний.
Він постояв ще хвилину, очевидно, чекаючи, що вона здригнеться, заплаче, кинеться йому на шию. Але вона дивилася на нього сухо та відчужено. Він розвернувся і, голосно гримнувши вхідними дверима, пішов.
У квартирі запанувала оглушлива тиша. Оксана повільно пройшла на кухню. Чай у її чашці був давно холодний. Вона взяла чашку Данила — велику, з безглуздим написом «Цар, просто цар» — і без найменшого жалю жбурнула її у відро для сміття. Потім другу. І третю. Вона методично викидала все, що нагадувало про нього: його кумедні магнітики з подорожей, колекцію пивних пробок, пошарпаний збірник поезії.
Коли прибирання було закінчено, вона сіла за стіл. Тиша більше не здавалася оглушливою. Вона була чистою. Прозорою. Як повітря після потужної грози. Попереду була невідомість і самотність. Але вперше за довгі роки Оксана відчула не страх, а полегшення. Вона була вільна.
Галина Петрівна, мати Данила, зустріла сина з трагічним голосінням. Її маленька двокімнатна «хрущовка», заставлена старими меблями, іконами і завалена пакетами з розсадою на балконі, миттєво наповнилася пафосом і драматизмом.
— Данилочку, синочку! Та як же так? Вона тебе вигнала? За двері? Скільки я казала, не пара вона тобі! Холодна, розважлива! Уся у своїх цифрах, у тих звітах! А в тебе ж душа! Тобі Муза потрібна, а не бухгалтер!
Галина Петрівна сплескувала руками, її обличчя, вкрите сіткою глибоких зморшок, виражало вселенську скорботу, змішану із прихованим тріумфом. Вона завжди вважала Оксану своєю суперницею.
— Мам, годі, — стомлено відмахнувся Данило, кидаючи сумки у коридорі, заставленому старими лижами. — Не на вулицю. До тебе.
— До мене, звісно, до мене! Хто ж тебе ще прихистить, кровиночку мою!
Данило пройшов на кухню, сів на старий, скрипучий табурет, обхопивши голову руками. Мати метушилася поруч, ставлячи на стару газову плиту чайник, дістаючи вчорашні котлети. Її турбота, яка в дитинстві здавалася верхи затишку, зараз дратувала. Він звик до простору, до тиші Оксаниної квартири, до того, що ніхто не ходить за ним по п’ятах і не коментує кожен його зітхання.
— Вона через гроші, так? Знову через ті кляті гроші? — не вгамовувалася Галина Петрівна, підносячи до обличчя корвалол. — Вічно їй мало! А скільки ти в ту квартиру вклав — свого таланту, своїх сил!
— Нічого я в неї не вклав, мамо, — глухо сказав Данило. — Вона її до мене купила. І ремонт ми робили за її гроші. Я лише… руки доклав.
— Руки! Твої золоті руки! Та це дорожче за будь-які гроші! Вона ж на тобі заощаджувала, на майстрі! Іншим би втридорога заплатила! Безсовісна.
Данило мовчав. Він і сам так думав. Вірніше, він ніколи про це не думав, приймаючи як належне, що Оксана оплачує матеріали, а він, так і бути, облагородить їхнє спільне гніздечко своїм талантом. Тепер, сидячи на тісній материнській кухні, яка пахла валокордином і смаженою цибулею, він вперше відчув укол невпевненості. А що, якщо Оксана має рацію? Що, якщо він був просто зручним «богемним додатком» до її життя, звільненим від будь-якої відповідальності?
Він відігнав цю думку. Ні. Це вона винна. Вона його не цінувала. Не розуміла його поривів. Ну, подумаєш, машина в кредит. Зате яка! Він би возив її цією машиною на природу, як вона любить. Він би став більше заробляти, бо солідний вигляд приваблює солідних клієнтів. Вона просто не вміє мислити на перспективу.
Перший тиждень пройшов у тумані саможаління. Данило відсипався, дивився телевізор і скаржився матері на підступність жінок. Галина Петрівна підтакувала, лаяла Оксану й годувала сина його улюбленими стравами. Він чекав. Чекав дзвінка, вибачень, запрошення повернутися. Вона ж завжди перша йшла на примирення. Вона не витримає сама.
Але Оксана не дзвонила.
На другому тижні Данилу стало нудно. Телевізор набрид, материнська опіка почала душити. Він зателефонував парі постійних замовників, але ті, почувши, що його майстерня тимчасово недоступна (бо вона була просторою утепленою лоджією в Оксаниній квартирі), чемно відмовлялися. Один із клієнтів, Юрій, якому Данило обіцяв зробити кухонний гарнітур, почав нервувати і вимагати повернути аванс.
— Мамо, мені гроші потрібні, — сказав він увечері. — Треба Юрію аванс повернути, він уже мені дзвонить.
— Які гроші, синку? — зітхнула Галина Петрівна, перераховуючи таблетки. — У мене пенсія за тиждень тільки. Ти ж знаєш.
— Я знаю. Може, в тебе є якась заначка?
Мати подивилася на нього з докором, що розтоплював лід.
— Все, що було, я тобі минулого місяця віддала, коли в тебе «криза ідей» була. Ти забув?
Він не забув. Він просто не хотів пам’ятати. Відчуття дискомфорту наростало. Він звик, що фінансові питання завжди вирішує Оксана. Вона завжди мала гроші на «чорний день». Не те щоб багато, але на життя, на непередбачені витрати вистачало. Він же своїми грошима розпоряджався легко: вони сьогодні є, завтра їх немає. І це ніколи не було проблемою. До сьогоднішнього дня.
До кінця місяця Данило зрозумів, що зайшов у глухий кут. Він спробував орендувати невеликий гараж під майстерню, але ціни на оренду виявилися непідйомними. Спробував узяти кредит у банку на розвиток своєї справи, але йому, людині без офіційного працевлаштування, з нестабільними доходами і нульовою кредитною історією, чемно, але твердо відмовили. Світ папірців, зобов’язань та цифр, який він так зневажав, показав йому свої гострі зуби.
Він усе частіше згадував Оксану. Не її закиди, а те, як вона, прийшовши з роботи, заварювала йому його улюблений трав’яний чай. Як прасувала його сорочки. Як тихо раділа його вдалим роботам. Як у їхній квартирі пахло чистотою і свіжозвареною кавою вранці. Тут, у матері, пахло старістю і безвихіддю.
Якось не витримав і набрав її номер.
— Алло, — голос Оксани був спокійним, рівним. Занадто спокійним. Це був голос ділового партнера, а не коханої жінки.
— Окс, це я, — сказав він, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Як ти там?
— Нормально. Щось сталося?
— Та ні, нічого. Просто… скучив. Може, побачимося? Поговоримо?
У слухавці на кілька секунд повисла тиша, така ж холодна, як його скрутне становище.
— Нам нема про що говорити, Даниле. Я все сказала.
— Але, Окс, так не можна! Сім років! Не можна просто взяти й викреслити! Я був неправий щодо машини, я все зрозумів! Я знайду гроші на тітку, я…
— Справа не в машині, — зітхнула вона. — Я не хочу нічого пояснювати. Прощавай.
І вона повісила слухавку.
Данило сидів із телефоном у руці, відчуваючи порожнечу. Вперше він зрозумів, що це кінець. Справжній. Не чергова сварка, не гра в образи. Він втратив її. І справа була не в квартирі, і не в комфорті. Він втратив людину, яка любила його не за талант і не за гарні слова, а просто так. І яка, втомившись від його інфантильності, знайшла в собі сили поставити жирну крапку.
До кімнати зайшла мати.
— Не бере трубку, зміюка? — із мстивим задоволенням спитала вона.
— Бере, — глухо відповів Данило. — Сказала, що все скінчено.
— Ну і скатертиною дорога! — Галина Петрівна тріумфально сплеснула руками. — Знайдеш собі іншу! Молодшу, гарну, яка порошинки з тебе здуватиме! Ти ж у мене чоловік помітний, талановитий!
Данило глянув на матір, на її задоволене обличчя, і раптом із крижаною ясністю усвідомив, що саме вона, зі своїм сліпим, задушливим коханням, із її вічним «синочку, ти кращий, а всі навколо винні», виростила з нього того, ким він став. Безвідповідального, самозакоханого чоловіка, не здатного подорослішати. Оксана намагалася зробити з нього партнера. Мати ж консервувала в ньому вічну дитину.
Він підвівся і мовчки пішов у свою тимчасову кімнату. Він більше не сердився на Оксану. Він сердився на себе. І від цієї агресії було гірко і страшно, бо він не знав, що з нею робити і як жити далі.
Оксана спочатку жила як робот. Робота-дім, дім-робота. Вона розібрала лоджію, викинувши обрізки деревини, банки з лаком та старі інструменти, які Данило не забрав. Вона відмила кожен сантиметр квартири, наче змиваючи не тільки пил, а й саму його присутність. Нарешті зник запах стружки і фарби, який вона колись так любила.
Подруга Катерина, дізнавшись про те, що трапилося, примчала з пляшкою ігристого та «Київським» тортом.
— Нарешті! — заявила вона з порога. — Я вже думала, ти ніколи не наважишся! Скільки я тобі казала, що він сидить у тебе на шиї, як індійський гуру!
— Не кажи так, Катю, — попросила Оксана. — Було й гарне.
— Гарне було. Перші два роки, — не здавалася Катерина. — А потім почався «творчий пошук» і «Окс, позич до п’ятниці, я поверну з відсоткам». Ти молодець. Ти сильна.
Але Оксана не почувала себе сильною. Вона почувала себе спустошеною. Вечорами тиша у квартирі тиснула. Вона звикла до його присутності, до його голосу, навіть до його безладдя. Вона ловила себе на тому, що готує вечерю на двох. Що чекає, що ось-ось грюкнуть двері, і він увійде, посміхаючись своєю хлоп’ячою усмішкою. Вона тужила за звичкою, за спільним минулим, а не за ним.
Гроші тітці Лесі вона відправила. Операція пройшла успішно, і вдячна родичка дзвонила майже щодня. Оксана слухала її слабкий, але щасливий голос і розуміла, що вчинила правильно. Ремонт почекає. Важливіше було зберегти себе.
Якось, повертаючись із роботи, вона побачила у дворі Данила. Він стояв біля її під’їзду, переминаючись з ноги на ногу. Виглядав він неважливо: схудлий, змарнілий, у якійсь м’ятій куртці. Данило без Оксаниного догляду швидко втратив лиск. Серце в Оксани тьохнуло. Жалість — липке, непрохане почуття — підкотило до горла.
Він побачив її і ступив назустріч.
— Окс…
— Що ти тут робиш? — спитала вона, намагаючись звучати голосно і впевнено.
— Я… хотів поговорити. Будь ласка. П’ять хвилин.
Вона вагалася. Впускати його у квартиру, її чистий, відвойований простір, не хотілося.
— Говори тут.
— Оксано, я все зрозумів, — заговорив він швидко, плутано. — Я був неправий. У всьому. Я поводився як егоїст. Я сів тобі на шию, і мені було зручно. Я був сліпий, я вибачаюся!
Він дивився на неї з такою надією, з такою неприхованою тугою, що в неї защеміло в грудях. Це був не самовпевнений Данило, який міркував про «пил грошей». Це була розгублена, зламана людина, яка вперше зіткнулася з реальністю.
— Я хочу все повернути, — вів далі він, і його голос ламався. — Я знайшов роботу. На меблевій фабриці поки що. Я зніму майстерню. Я буду платити за квартиру! Я… я зроблю тобі пропозицію. По-справжньому. Тільки дозволь мені повернутися!
Він говорив саме ті слова, які вона мріяла почути від нього останні п’ять років. Але зараз, слухаючи їх, вона не відчувала нічого, окрім глибокого, безповоротного смутку. Надто пізно. Перегоріло. Скляні уламки розбитої чашки можна склеїти, але пити з неї вже не можна — поріжешся.
— Я не вірю тобі, Даниле, — тихо сказала вона.
— Чому? Я ж говорю щиро! — у його голосі пролунали відчайдушні нотки.
— Тому що ти кажеш це не тому, що змінився. А тому, що тобі стало незручно жити, — її голос був твердим, як сталь. — Ти не хочеш повернутися до мене. Ти хочеш повернутися до комфорту, який я тобі забезпечувала. До гарячих вечер, чистої квартири та відсутності побутових проблем. До того, що хтось завжди поруч, щоб погасити твої борги. А як тільки в тебе знову все налагодиться, ти знову почнеш міркувати про свободу, про мистецтво і про тлінність матеріального.
Він мовчав, бо це було правдою. Жорстокою, але правдою, яку він не міг заперечити. Він хотів не її. Він хотів своє колишнє, влаштоване життя, де йому дозволялося бути великою дитиною.
— Іди, Даниле, — сказала Оксана. — Будь ласка. Починай своє життя з нуля. Сам. Без мене і без мами. Може, тоді в тебе щось і вийде.
Вона обійшла його і швидко зайшла до під’їзду, не озираючись. Вона знала, що якщо озирнеться, якщо побачить його похилу, зламану фігуру, то не витримає. Піднявшись у квартиру, вона зачинила двері на всі замки і притулилася до них. Сльози, яких не було в день його відходу, ринули з очей. Вона плакала не про нього. Вона плакала за собою. За ті сім років, що вона витратила на очікування дива. За свою дурну віру в те, що кохання може змінити безвідповідальну людину.
Минуло півроку. Оксана зробила у квартирі ремонт. Переклеїла шпалери, змінила стару скатертину з вицвілими трояндами на сучасну, геометричну. Вона записалася на курси англійської та почала ходити на сальсу — те, про що давно мріяла, але на що вічно бракувало то часу, то енергії, то грошей. Життя налагоджувалося. Вона була іншою — тихою, розміреною, але вперше власною.
Іноді вона думала про Данила. Катерина розповіла, що він, здається, таки влаштувався на меблеву фабрику, працює простим збирачем, винаймає кімнату з якимись хлопцями. Їй не було його шкода. Була лише слабка, відсторонена надія, що цей жорстокий урок пішов йому на користь.
Якось увечері, повертаючись із танців, вона пройшла повз затишну кав’ярню біля дому. За столиком біля вікна сиділа молода пара. Чоловік щось захоплено розповідав, жестикулюючи, а жінка дивилася на нього з обожненням, її очі були сповнені романтичної віри. На мить Оксані здалося, що це вона та Данило. Сім років тому.
Вона зупинилася, подивилася на них і посміхнулася до своїх думок. Вона більше не хотіла бути на місці тієї жінки. Вона пройшла через біль і розчарування, але набула головного — себе. А її квартира, її маленька фортеця, тепер належала тільки їй. І за документами, і за правом сильної жінки, яка навчилася жити без ілюзій.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
