– Якось я давно помічаю, що речі у нас десь діваються, а потім я взагалі знайти їх не можу, – розповідає 35-річна Аліна. – Ось, наприклад, перед Новим роком, потрібно було мені банки з горошком відкривати для салату, полізла – немає моєї відкривачки. Вона була така зручна, фірмова, мені колись її одна знайома на роботі подарувала. Всю кухню перерила, але не знайшла, я років п’ять тільки нею і користувалася, тому шкода звичайно стало, але думала, що знайду її, адже де вона могла подітися в квартирі.
– Чоловіка питала?
– Так, звичайно, що питала! Він каже, я не брав, навіщо мені твоя відкривачка. Ми взагалі консерви їмо рідко, тому я навіть не могла згадати, куди її поклала востаннє.
– Можливо, ви на дачу її відвезли, в машину забрали, чи на пікнік їздили і там згубили?
– Та справа не в ній навіть, а в тому, що це не перший випадок. Набір лопаток дерев’яних кудись подівся, новий, ганчірочки для прибирання, теж в упаковці всі разом лежали. Чоловік мій каже – значить, не було їх, що я щось переплутала! Ну як не було, відповідаю, якщо я їх купувала спеціально по акції, вони дуже якісні? А він – може, хотіла купити, але не купила, або в магазині залишила, на касі, буває ж таке досить часто.
– Ну от бачиш. Гарне пояснення!
– А в четвер взялася готувати дітям, дивлюся, а млинцевої сковорідки немає. Я туди і сюди, в усі ящики залізла, не знайшла. Засіб для миття посуду, купувала по акції дві великі пляшки, одна скінчилася, пішла другу взяти, а її немає. Металева мочалка зникла, теж нова. Паперові рушники стали так швидко у нас йти, начебто купиш упаковку, дивишся, а пари рулонів вже немає, і з туалетним папером та ж сама історія.
– І давно таке? Це дивина якась, зовсім нічого не розумію тоді, як воно те все дівається так швидко.
– Так я ось тільки останні кілька місяців звернула увагу, якщо чесно. Зазвичай як – ну, немає речі на місці, потім знайдеться. Тільки не знаходилося жодного разу нічого, на жаль. Якщо вже пропало, то все, з кінцями. Дівчата на роботі вже жартома мені говорять, що якийсь домовичок у мене вдома завівся. А на 8 березня зловила я цього домовичка. Це Світлана Анатолівна, виявляється, уявляєш? Свекруха моя!
Свекруха Аліни минулої весни вийшла на пенсію і виявила бажання займатися онукою, чим, чесно кажучи, дуже потішила свого сина та його дружину. Восени дитина пішла в перший клас, і батьки не уявляли, як вони впораються. З садочком було все більш-менш зрозуміло і налагоджено, а тут – одні питання. Сказали, що школа велика, місць в групі продовженого дня дуже мало, а перший час у дітей буде по три уроки – о пів на дев’яту потрібно привести, а потім ще до обіду забрати. Через кожні п’ять тижнів по тижню – канікули, з цим взагалі незрозуміло, що робити.
Тому рішення Світлани Анатолівни займатися онукою виявилося просто порятунком для подружжя.
Уже після дитсадівського випускного в травні бабуся забрала Іринку на дачу, потім відвезла на два місяці на море, в Одесу. У серпні відпустки взяли Аліна з чоловіком, а з першого вересня дитиною знову стала займатися мама чоловіка. Щодня бабуся приїжджає до школи, забирає Іринку, в гарну погоду гуляє з нею у дворі, потім веде додому, годує обідом і займається з дівчинкою до вечора, до приходу батьків.
Зазвичай до приходу з роботи Аліни дитина нагодована, нагуляна, задоволена і зібрана в школу на наступний день. Практично завжди бабуся ще й вечерю приготує, нічого особливого, але картоплі начистить або котлет наліпить, що дуже виручає сім’ю. Аліні після приходу з роботи залишається тільки доварити або обсмажити.
– Ми їй дуже щиро вдячні, звичайно! – розповідає Аліна. – Навіть не уявляю, що б без неї і робили, а особливо я.
Тільки ось на 8 березня з’ясувалася якась не дуже приємна для мене деталь: свекруха бере собі з кухні Аліни все, що їй сподобається.
– А як з’ясувалося щось?
– Прийшли її привітати, принесли торт, квіти, баночку консервованих ананасів, вона їх дуже любить. Полізла вона за відкривачкою, щоб відкрити ті ананаси, і дістає, уявляєш, мою відкривачку. Я кажу, ой, а я її у себе шукаю, знайти не можу. А вона – мовляв, так я подивилася, він вам не потрібен, ви консерви не їсте зовсім! Взяла собі, а то у вас валяється без діла вже так довго.
Озирнувшись уважніше на кухні Світлани Анатолівни, Аліна раптом побачила багато знайомих речей: губки, ганчірочки, мочалки, паперові рушники точно такі ж, як у них вдома. Знайшлася і пляшка із засобом для миття посуду, і набір дерев’яних лопаток, і рулончик харчової плівки, який вона купувала для запікання по рекомендації подруги.
– Я, звичайно, їй нічого говорити не стала, але відчуваю себе недобре! – зітхає Аліна. – Не шкода цих нещасних речей, просто якось неприємно то все!
А найголовніше, частина знайомих взагалі встали в цій ситуації на сторону матері мого чоловіка. Чоловік – він, зрозуміло, маму захищає. Мовляв, рушники та мочалки ці не підписані ж, може, просто купила схожі. Та й від відсутності сковорідки вони не збідніють.
Але ж і жінки на роботі стали проти Аліни з докорами. Мовляв, свекруха тебе з дитиною виручає, від грошей за це відмовляється, подумай, скільки б ти няні платила, так що ті мочалки і ганчірки, навіть сковорідка – то дрібниці зовсім несуттєві. А вона тільки на пенсію вийшла, для неї паперові рушники і мочалки зараз – розкіш. Звикла жити на зарплату, а тепер ось доводиться на пенсію.
Аліна розуміє все, але хіба не можна було просто попросити чи запитати, свекрусі казати нічого не хоче, адже ніхто її не підтримує. Але ставлення до неї якось змінилося само по собі.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
