Таку зраду не прощають.
Сім’я Романа та Наталі і двох їх дочок була зразковою. Ніколи не бачили і не чули, щоб між ними виникали якісь суперечки, чемними були і їх діти. Наталя приділяла багато уваги і часу сім’ї, вихованню доньок, їх навчанню, раділа за успіхи, вчилися обидві на відмінно. За матеріалами “Українське Слово”
“Це вже занадто — зрада на моїх очах, у моїй хаті!”. Автор Олена ЯРОЩУК.
Але інколи ловила себе на думці, що Роман був у неї все ж на першому плані. Кращий шматочок — йому, частіше купувала обновку йому, більше уваги, ніжність — теж йому. Щоденно прасувала сорочку, підбирала краватку, готувала смачний сніданок і з поцілунком випроводжала на роботу. Збирала дочок у школу, а тоді п’ять хвилин на себе — і на роботу.
ЛЮБОВ БУЛА ЯКАСЬ ОСОБЛИВА
Живучи на окраїні районного містечка, тримали маленьке господарство і кілька соток городу. Рідко Роман заходив у хлівчик, де в загорожі похрюкував кабанчик, а у вимощених ящиках неслися кури. Хіба у вихідні, яких у нього було мало, прибирав там, заглядав чи поправляється рожева свинка. Наталя і тоді не дозволяла йому затримуватись у хлівчику, щоб бува не набрався запаху, старалася скрізь сама справитись.
Любов до Романа в неї лилася через край, була якась особлива. Він це знав, але не цінував. Напевно, саме через впевненість, що дружина простить будь-які його провини, почав зраджувати її. Довгими осінніми вечорами вона часто виходила на вулицю, прислухаючись до тиші, а чи не їде її Роман? Як тільки чула знайомий звук, полегшено зітхала, швиденько ставила на стіл вечерю, на яку він часто міг і не глянути.
— Ти знаєш, — притулившись до дружини, казав, — ця нарада так вимотала мене, що і їсти не хочеться. Ось помию руки і ляжу.
Доки Наталя прибирала зі столу, Роман, повернувшись до стіни, засинав, або вдавав, що спить. Вранці поспішав на роботу, перекинувшись декількома словами і при цьому не забував поцілувати дружину.
Якось, перучи сорочку, помітила дотик намальованих губ на комірці.
“Не може бути, Роман на це не піде, він так багато працює, а ще ці наради та відрядження. Ні, це не помада”, — придивляючись до маленької плямки, тішила себе жінка. Не надала великого значення і телефонному дзвінку, коли в слухавці жіночий голос сказав: “Він не вартий, щоб ти його так любила. Твій Роман гуляє з жінками”.
“Ні, це не про мого чоловіка, це все чиїсь вигадки. Заздрять, що ми так гарно живемо, — тішила себе думкою Наталя. — Але ж голос назвав ім’я Роман? Як це розуміти?”
У душі переконувала себе, що це наклеп, але серце все ж затривожилось: а, може, й справді?
КОЛЕГИ ЗНАЛИ ПРО МОЛОДУ ДІВЧИНУ
Після вечері, ніжно пригорнувшись до чоловіка, Наталя обмовилась про його зраду. Сказала тихо, делікатно, аби не розсердити. Роман аж встав з дивана від несподіванки (не думав, що вона колись насмілиться завести розмову про його походеньки).
— То ти комусь віриш, а не мені? А що ж тут такого, що з колегами зайшов на каву? Посиділи. Погомоніли, пожартували і порозходились по своїх домівках. Це ти вважаєш зрадою? — сказав Роман.
Наталя вже й пошкодувала, що сказала. Вона ніжно обняла його, поцілувала і попросила вибачити.
Висновку з цієї розмови Роман так і не зробив. Ще частіше приходив додому нетверезий, інколи — з друзями. Наталя накривала на стіл, а сама йшла в іншу кімнату. “Не буду їм заважати, вони все про роботу та про роботу заводять балачку”, — думала, зачиняючи за собою двері. Ні разу Роман її не знайомив зі своїми товаришами, не попросив посидіти бодай хвилинку з ними. Але, незважаючи на ці, на її думку, дрібниці, вона все одно його любила, любила такого, який він є.
Її колеги, її подружки, його колеги знали, що Роман має молоду симпатичну дівчину, з якою проводить свій час. Знали всі, окрім Наталі. Тільки вона не знала і не хотіла знати.
Вже було після 10-ї вечора, хотілося спати, але як це не дочекатися Романа? Зачиталась. А от і знайомий звук його машини. Але чому так гамірно? Знову не сам… У хату зайшли дві дівчини, його товариш і Роман.
— Наталю, ми тут посидимо трохи, постав щось перекусити і йди спати. Я скоро прийду! — просто розпорядився чоловік.
На очі їй навернулися сльози. Проковтнула клубок, що підкотився до горла, зготувала вечерю і пішла. Лежала в темній кімнаті з відкритими очима, повними сліз. “Це вже занадто, це вже зрада на моїх очах, у моїй хаті?! Як він міг? Я не перенесу цього, не переживу цієї зради, — переплітались думки в голові. — А, може, це просто дружба? Хотілося б вірити в це”. Підійшла до дверей. Добре було видно, що в нього на колінах сиділа молода дівчина, а він пригощав її цукеркою. Серце було готове вискочити, але в кімнату не зайшла.
Далеко за північ у кімнаті стихли голоси. Шум легковика віддалився. Роман прийшов під ранок.
Вперше вона не будила його. Вперше не подала сніданку, не повісила на стільчик чисту сорочку.
Подзвонила на роботу, що через хворобу не прийде.
Зачинилась у кімнаті. Плакала. Зрада пекла душу. “Не витримаю, щось заподію собі. Як він міг так вчинити зі мною, як міг розтоптати мою любов до нього?” — запитувала сама себе, але відповіді не мала. Їй так було тісно в цьому світі, ніхто і ніщо її не цікавило. Навіть доньки.
ВОНА ПОСПІШАЛА ДО СВОЇХ ДОНЬОК
Згасав день, сонними хмарами пахло небо. Вона йшла повільно, крок за кроком. Йшла до води, щоб раз і назавжди позбутися цієї зради, втопити себе разом з думками: “Як він міг так зpадити мене, я ж його так люблю?”
Стала над річкою. Скинула кофтинку з плеч, аби знали, де поділася. Вода вихрила, темна, аж чорна. Ще раз оглянулася навколо. Десь близько, попід корчами запищало якесь пташеня. Мама-птаха голосно скрикнула, залопотіла крильми, захищаючи своїх діток.
Чи цей крик, чи раптова згадка про своїх донечок, ніби пробудили Наталю, відкрили їй очі на цей світ, де ще не все покрите зрадою. Навіть цієї нічної тиші світ був прекрасним, м’яким туманом пахла земля, а ясні зорі вгорі всміхалися їй: він не вартий твоїх сліз, не кажучи вже про життя.
Не вартий, не вартий — вторила хвиля, що билася об берег.
Жінка всміхнулася зорі і, підхопивши кофтину, рушила додому: “Тепер у нас все зміниться, все зміниться, я стала іншою”.
… Пробуджувався ранок, співали пташки. Все в природі нагадувало, що треба жити, що життя прекрасне. Пробудилась і гордість у душі Наталі.
Вона бігла додому, не до Романа, який її в цю мить більше не цікавив (і не тільки в цю мить), вона поспішала до своїх доньок.
— Боже, як добре, що я тут, що зможу обняти своїх діточок! — тішила себе жінка — Як я могла поставити на перше місце його, зрадника? Він більше не існує для мене. Донечки мої, квіточки мої, як же ви були б без мене? Я така вдячна Богу, що він відвернув мене від невідворотності, що дав мені силу прозріти.
…Вона ніжно цілувала своїх доньок, витираючи сльози, сльози радості, гордості, прозріння. Тепер у неї почнеться нове життя.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
