Ми з Михайлом були родом з одного села, жили по-сусідству. Я рано стала сиротою, відразу після школи пішла працювати і паралельно вчитися на заочному.
Коли Михайло зробив мені пропозицію, я погодилася, бо дуже закохалася в нього. Він був старшим за мене на п’ять років, і вже непогано заробляв, бо почав їздити з чоловіками з нашого села на заробітки.
Тітка Валентина, мама Михайла, до мене завжди добре ставилася, тому благословила наш шлюб. Ми зіграли скромне весілля і стали жити у мене. Але Михайла часто не було вдома, оскільки він по кілька місяців був на заробітках.
Я ж весь час проводила з свекрухою, вона мене інакше як донечкою не називала. Та чого там казати, я теж її полюбила як рідну маму. В селі завжди багато роботи, то ж я розуміла, що поки чоловіка немає, ми з свекрухою мусимо господарювати самі.
Минуло три роки, якось на зимові свята мій чоловік не приїхав, хоча всі хлопці з його бригади повернулися додому як це завжди було. Тоді телефонів не було, я стала хвилюватися, а свекруха моя мовчала.
Ввечері до нас прийшов сусід, який з моїм чоловіком разом працював, і вручив мені конверт. Я відкрила його і почала читати листа. Михайло просив, щоб я його пробачила, але він не повернеться додому. Там, на чужині, у нього є інша, до того ж, днями у них народилася дитина, так що скоро він пришле документи на розлучення.
Виявляється, моя свекруха все знала, просто нічого мені не говорила, бо думала, що у сина це мине. Михайло через кілька місяців приїхав, ми розлучилися, відтоді свекруха почувалася наче винною переді мною.
Ще через рік вона сама привела мені до хати нареченого, сина своєї двоюрідної сестри. Так Микола став моїм чоловіком. У нас народилася донечка, а тітка Валентина і далі продовжувала бути моєю свекрухою, а для моєї донечки вона стала люблячою бабусею.
Минуло багато років, свекрусі в цьому році виповнилося 83, мені 60, а моїй доньці 35. Зрозуміло, що свекруху ми не залишили, весь цей час дбали як про рідну. Михайло не приїжджав в село жодного разу, а потім прийшла сумна звістка, що його не стало. Було це ще років двадцять тому.
Про його доньку ми теж нічого не чули, поки вона сама не дала про себе знати. Звати її Людмила, їй приблизно 40 років, і вона сама приїхала до бабусі, яку ніколи не бачила. Адреса в неї залишилася від батька.
Людмила пожила у тітки Валентини тиждень, все роздивилася, а далі стала наполягати, що вона – єдина спадкоємиця, і що моя свекруха має все переписати на неї.
Такого повороту наша сім’я не чекала. Ми 40 років допомагали свекрусі усією родиною – і я, і мій чоловік, і моя дочка. Звичайно, ми вважали себе єдиними спадкоємцями. Хата у свекрухи невелика і стара, але місце дуже гарне, і подвір’я велике. В нашому селі земля дуже дорога, і Людмила це зрозуміла, тому і хоче, щоб бабуся якомога швидше оформила спадщину на неї, рідну онуку.
Не знаю, що робити. Звичайно, буде так, як вирішить свекруха. Але це дуже несправедливо. Ну і що, що Людмила рідна їй, якщо вона жодного разу не приїжджала, а ми, не рідні, кожен день були з нею поруч. Як переконати свекруху не зробити помилку?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.