— Минулими вихідними відзначали день народження моєї свекрухи. Знову, і вже вкотре, батьки підняли цю неприємну тему щодо нашого житла, — поділилася зі мною моя подруга Дарина, обережно пересуваючи чашку з чаєм.
Дарина виглядала виснаженою. Її очі виказували постійну напругу, спричинену перманентною нестабільністю.
— Вони почали говорити: «Треба вже щось вирішувати! Ми готові допомогти. У нас є відкладені кошти, ще й гараж можна продати. Дивіться, набереться на стартовий внесок для іпотеки».
Вона зробила паузу, гірко посміхнувшись.
— Але мій Роман навіть слухати не став власних батьків. «Нічого нам не треба, — каже, — ми самі дамо собі раду, без сторонньої допомоги». Але як ми дамо собі раду? Ми вже п’ять років блукаємо орендованими оселями, і ситуація анітрохи не покращується.
Дарина та Роман розпочали спільне життя в орендованій квартирі одразу після весілля. За ці п’ять років їм довелося змінити місце проживання вже двічі, і кожного разу причини були досить неприємними.
Перший раз конфлікт виник із власницею, яка мала дивну звичку.
Вона приходила до помешкання зі своїм комплектом ключів у той час, коли молодята були на роботі, і, не соромлячись, оглядала їхні особисті речі та заглядала у шафи, мовляв, чи скрізь там порядок і чи її квартира в гарному стані.
Це відчуття, що хтось перериває усі твої речі дуже втомило подружжя.
Друга ситуація була більш незрозумілою.
Власниця житла несподівано розірвала шлюб і попросила пару негайно звільнити квартиру протягом семи днів, оскільки сама планувала перевезти туди своє майно та оселитися.
Пошук нової квартири в такому швидкому режимі був справжнім стресом.
Зараз Дарина і Роман мешкають уже в третій орендованій квартирі, і, чесно кажучи, назріває потреба знову шукати нове місце.
Проблема криється, цього разу, саме у сусідці зверху.
Це літня, самотня жінка, яка, на жаль, зовсім поводить себе недобре.
За останній рік вона вже тричі або чотири рази забувала перекрити воду, що призводило до затоплення їхньої квартири.
— Приходимо якось додому пізно ввечері після роботи, а на підлозі стоїть ціле озеро, — розповідала Дарина, здригаючись від спогадів. — Це було дуже неприємно, ми витратили багато часу, щоб усе витерти та просушити. Потім ще й довелося боротися з пліснявою на стінах. Але найбільше лякає інше: бабуся вже геть старенька, все забуває. Ніхто не знає, що вона може зробити наступного разу. Це постійний ризик для наших речей і, врешті-решт, для нашого спокою.
Ця перманентна непевність дуже сильно засмучує Дарину.
Звісно, молода пара відчайдушно прагне мати власне житло, вони старанно збирають кошти на перший внесок.
Проте ці заощадження накопичуються надзвичайно повільно.
Постійні переїзди, необхідність сплачувати заставу та комісійні, а також сама висока орендна плата суттєво підривають їхній фінансовий стан.
Хоча вони й намагаються знайти максимально бюджетні варіанти, це, можливо, і є причиною, чому вони постійно потрапляють у неприємні ситуації з орендою.
Багато їхніх знайомих роками знімають житло в одних і тих самих власників і живуть у спокої.
А тут виходить, що кожні півтора-два роки — це новий стрес і нові фінансові втрати.
— Ми повинні щось робити! — знову і знову з жалем промовляє Ірина Петрівна, мати Романа. — Дозвольте нам взяти участь у цьому процесі, допомогти вам придбати нарешті свій куток.
Але Роман категорично заперечує будь-яку фінансову допомогу від батьків. Він відмовляється навіть позичити у них гроші.
Його аргументи ґрунтуються на глибокій повазі до них.
Батьки — пенсіонери, і зайвих коштів у них справді немає. Вони мають заощадження лише тому, що ведуть надзвичайно скромний спосіб життя.
Вони нікуди не їздять, не купують собі нічого зайвого, їхній раціон складається переважно з найпростіших страв. Навіть сезонні фрукти для них — це справжній делікатес.
— Ну як можна забрати у них ці гроші, накопичені такою важкою працею і самообмеженням? — з смутком запитує Роман. — Я не можу цього зробити.
— Але ж Зоя (старша сестра Романа) спокійно приймає батьківські гроші, чи не так? — із сумом запитує Дарина у чоловіка.
Зоя ніколи не мала жодних докорів сумління, приймаючи матеріальну допомогу від батьків.
Вона брала все, що їй пропонували: починаючи від надлишків урожаю і закінчуючи значними грошовими сумами.
Близько п’яти років тому Зоя з чоловіком закінчили будівництво власного будинку, а нещодавно придбали новий автомобіль.
Дарина достеменно знає, що в усіх цих великих витратах активну участь брали саме батьки Романа.
— Зої можна брати, вона — жінка! А я, зрештою, чоловік! — наполягає Роман, твердо стоячи на своєму. — Я повинен заробити сам! Забирати останні копійки у літніх батьків я не можу. Ми якось самі вирішимо це питання.
Роман бачив у цій відмові не впертість, а питання особистої чоловічої гідності та відповідальності.
Він вважав, що його обов’язок — забезпечити свою родину без жертв з боку батьків.
Дарина ж бачила в цьому лише втрачену можливість і безглузде затягування їхнього переходу до стабільності.
Дарина дуже хоче мати дитину, але здійснити свою мрію, не маючи власного житла, вона просто не наважується.
Їй важко уявити немовля у квартирі, яку можуть залити водою, або необхідність пакувати речі для чергового переїзду з маленькою дитиною на руках.
Це питання стало центральним конфліктом у їхній родині, затьмарюючи їхнє спільне життя та мрії про майбутнє.
Роман керувався етичними принципами, Дарина — практичною необхідністю.
І поки вони не могли дійти згоди, їхнє життя залишалося в стані непевності.
Роман сидів на старому стільці у їхній тимчасовій вітальні, слухаючи, як на вулиці шумить дощ, і думав про розмову з батьками.
«Я не можу цього зробити. Я просто не можу. Вони все життя собі відмовляли. Пам’ятаю, як мама цілу зиму ходила у старій шубі, щоб ми з Зоєю мали нові зимові черевики. А тато? Він відмовився від стаціонару кілька років тому, сказав, що «ще потерпить», а гроші пішли на перший внесок за Зоїну машину. Тепер я, дорослий чоловік, повинен прийти і забрати їхні пенсійні заощадження, які вони відкладали для «чорного дня» або для свого лікування?»
Його внутрішній голос був наповнений відчуттям провини та глибокої синівської поваги.
Для Романа, прийняти цю допомогу означало б визнати власну неспроможність і скористатися добротою своїх батьків. Це було для нього неприйнятно.
Він розумів, що Дарина бачить лише практичну вигоду: швидше купити житло, швидше мати дитину.
Вона не розуміла глибини його емоційних зобов’язань.
Для неї, як для невістки, гроші батьків здавалися просто ресурсом. Для нього ж це були роки відмов і праці.
Тим часом, Ірина Петрівна і Віктор Андрійович (батьки Романа) також обговорювали цю ситуацію у своїй маленькій, але доглянутій квартирі.
— Я не розумію, Вікторе, — казала Ірина Петрівна. — Ми хочемо їм допомогти. У нас є ці гроші. Ми ж не їдемо на курорти, нам багато не треба. Чому він такий упертий?
— Він чоловік, Іро, — відповідав Віктор Андрійович, погладжуючи свій підборіддя. — Він має свою гордість. Він вважає, що це його особистий провал. У мої часи, якщо чоловік не міг забезпечити сім’ю житлом, це було неабияким соромом. Роман намагається відповідати цьому старому ідеалу.
— Але часи змінилися! — вигукнула мати. — Тепер більшість молодих пар отримують допомогу. Зоя взяла, і ніхто не засуджує! Ми хочемо бачити онуків, Вікторе! А Дарина не стає мамою, бо вони не мають свого кутка. Невже ця його чоловіча гордість важливіша за сімейне щастя?
Батьки відчували себе роздвоєними.
З одного боку, вони поважали синову незалежність. З іншого — сумували від його відмови, бо розуміли, що їхні накопичення можуть вирішити проблему, яка отруює життя молодій родині.
Вони боялися, що якщо вони не допоможуть зараз, то втратять можливість радіти онукам.
Конфлікт щодо фінансів почав неминуче впливати на стосунки Дарини і Романа. Кожен новий інцидент із затопленням їх квартири лише підливав олії у вогонь.
— Сьогодні знову була вода! — майже кричала Дарина, витираючи вологу підлогу. — Це неможливо! Ми не можемо жити так! Чому ти такий впертий? Ти готовий чекати ще п’ять років, поки ми зберемо ці гроші, прирікаючи нас на цей постійний дискомфорт?
— Я ж тобі сказав, ми будемо шукати іншу квартиру! — відповідав Роман, намагаючись зберегти спокій.
— І що? Знову дорожчу? І знову переїзд? Знову розпаковувати все це, витрачати гроші на вантажників? Ти бачив, скільки ми втратили на останньому переїзді? Ми продали половину меблів за копійки, бо їх було важко транспортувати! Це фінансова нераціональність, Романе! Твоя гордість коштує нам занадто дорого!
Дарина часто згадувала Зою.
Вона не розуміла, чому Зоя може бути «практичною», а Роман повинен бути «героєм-одинаком».
– Зоя не соромиться. Вона взяла допомогу, щоб стати на ноги швидше. Тепер вона має дім, машину і спокій. А ми? Ми маємо лише твою ідею про те, як має жити «справжній чоловік», і мокрі стіни!»
Вона знала, що ці порівняння Романа дуже дратували, але не могла зупинитися.
Вона відчувала, що її біологічний час іде, а її мрія про материнство зупиняється його принциповим егоїзмом.
Після особливо важкої розмови, коли Дарина вперше відкрито заговорила про те, що може піти, якщо ситуація не зміниться, Роман зрозумів, що його ідеали руйнують його реальність.
Він не міг дозволити, щоб його гордість коштувала йому сім’ї та майбутнього батьківства.
Він прийшов до батьків, але його підхід був іншим.
— Тату, мамо. Я обдумав усе. Я все ще не можу просто взяти ваші заощадження як подарунок. Це несправедливо. Але я бачу, що моя впертість шкодить Дарині і нашому майбутньому.
Батьки дивилися на нього з надією і тривогою.
— Я прошу у вас позичити мені кошти, необхідні для першого внеску. Це буде борг. Я складу юридично оформлену розписку. Я обіцяю, що щомісяця, навіть якщо це буде невелика сума, я буду повертати ці гроші. Можливо, це займе п’ять, сім років, але я поверну вам усе до копійки.
Віктор Андрійович мовчав, а Ірина Петрівна підійшла до сина і обійняла його.
— Ромо, синку… — її голос тремтів. — Для нас це не борг. Це просто допомога.
— Для мене — борг, мамо. Це мій єдиний спосіб прийняти вашу підтримку, зберігши свою гідність і відповідальність. Я хочу, щоб ви знали: я не забираю у вас. Я беру в борг, щоб забезпечити свою родину, і я поверну його, щоб забезпечити вашу старість.
Батьки зрозуміли, що це був єдиний компроміс, на який здатний їхній син.
Для Романа це був місток, що дозволяв йому залишатися «справжнім чоловіком» (борг треба віддати), але водночас вирішити нагальну проблему сім’ї (швидко отримати житло).
Роман і Дарина отримали гроші. Вони були оформлені як офіційна позика (що, звичайно, було лише формальністю, але важливою для Романа).
Через три місяці вони оформили іпотеку і переїхали у власну, невелику, але надійну квартиру.
Перше, що зробила Дарина, зайшовши у новий дім, — це розплакалася.
Це були сльози полегшення і щастя від стабільності. Вони з Романом почали обговорювати планування дитячої кімнати.
Роман тепер мав подвійну мотивацію: він працював не лише для поточного забезпечення, але й для повернення боргу гідності.
Цей борг, хоча й був лише символічним для його батьків, став для нього головним стимулом і підтвердженням його відповідальності.
Через рік у їхній новій квартирі з’явилася на світ довгоочікувана донька.
Ірина Петрівна та Віктор Андрійович, які регулярно приїздили до онуки, були найщасливішими людьми.
Роман продовжував щомісяця переказувати батькам невелику суму «повернення боргу».
Це був їхній сімейний секрет — позика, яка насправді була любов’ю, але яку він міг прийняти лише на своїх умовах.
А ви як вважаєте: чи вірно це? Якщо донька бере постійно гроші в батьків, то чому їх не може брати син?
Поки він шкодує маму й тата, то донька останнє забере. Хіба потрібно йому гроші віддавати батькам у цій ситуації?
Фото ілюстративне.
