Тільки зараз я зрозуміла, що значну частину свого життя змарнувала. За 35 років шлюбу ми з чоловіком насправді разом провели дуже мало часу, а життя минуло, ще трохи – і старість постукає в наші двері.
Після весілля ми жили в моїй двокімнатній квартирі, яку мені віддали мої батьки. Михайло сам родом з села, тому прижитися в місті, в квартирі, йому було дуже важко. Він відразу сказав, що нам треба думати про власний будинок.
Ми жили, у нас народилося два синочка, якими ми дуже тішилися. А Михайло не переставав мріяти про будинок за містом. Чоловік був старшим сином в багатодітній родині, тому вмів виконувати будь-яку сільську роботу – від косити траву до доїти корову.
Я бачила, як йому всього цього не вистачає і підтримувала його у прагненні мати щось своє.
Якось Михайло заявив, що їде на заробітки, щоб здійснити свою мрію. Тоді наші діти якраз пішли в школу. Він запевнив мене, що років п’ять треба почекати і у нас буде свій дім. Я погодилася, бо знала, що Михайло – дуже впертий чоловік, якщо вже щось і задумав, то не відступиться.
Михайло поїхав за кордон, працював, справно присилав кошти, ми купили невелику ділянку і почали будівництво. Чоловіка постійно не було, час від часу він приїжджав, ненадовго, але всі клопоти були на мені. До того ж, двоє дітей і робота.
В такому ритмі ми прожили 10 років, а будинок ще не був закінчений. А все тому, що починали ми з невеличкого будиночку, а закінчили величезним домом.
У Михайла постійно з’являлися нові ідеї, тепер у кожного мала бути своя кімната, великий зал, передбачалася навіть спальня для гостей, сауна і кімната для відпочинку. В якийсь момент мені почало здаватися, що ми ніколи не закінчимо це будівництво.
Нарешті, через 10 років, коли наші сини закінчували школу, ми нарешті завершили основні роботи і переїхали.
Діти в тому будинку пожили недовго, бо практично відразу поступили в столичні університети на навчання. Сини вивчилися на програмістів і знайшли в столиці роботу, тому там і залишилися. Ми в будинку залишилися одні, а якщо точніше, то я залишилася сама.
Чоловік і далі періодично їздить на заробітки, а всі зароблені гроші витрачає на удосконалення дому і прибудинкової території. Коли його немає, мені самій дуже складно утримувати такий будинок і доглядати за присадибною ділянкою, це насправді складно і витратно.
Зрозуміло, що діти сюди вже не вернуться, там вони вже створили свої сім’ї, вже є внуки. Але колись нам треба буде їм залишити спадок. Ось тільки що? Цей дім? Вони його запросто, продадуть і розділять гроші, але чоловік вважає по-іншому – цей будинок стане їх дачею, в яку вони будуть приїжджати і відпочивати.
Я вже зрозуміла, що чоловік будує будинок, який нікому не потрібний. Багато разів у нього просила – давай зупинимося, поживемо трохи для себе. Але він мене не чує, йому подобається так жити – заробляти гроші і витрачати їх на вдосконалення нашого будинку.
Впевнена, що дітям цей дім не потрібний, вони його продадуть, сини самі мені про це сказали. Прошу їх на батька вплинути, щоб він зупинився, але вони не хочуть цього робити! Мовляв, він живе цим будівництвом, це його хобі.
Я пояснювала чоловікові, що не варто більше грошей витрачати на цей будинок, краще дати їх дітям – обоє синів взяли квартиру в кредит в столиці, а це дуже дорого.
«Якщо їм не треба, то внукам буде! А продати будинок я ніколи не дозволю» – стоїть на своєму Михайло. Як він не розуміє, що ніхто в цьому селищі жити не захоче.
Не знаю, що мені робити, як переконати чоловіка, щоб він зупинився. Але чоловік мене не розуміє, каже, що я не думаю про дітей та онуків.
Так, ми маємо гарний будинок, але я практично не бачила свого чоловіка вдома, діти виросли без батька, а найсумніше те, що ми для них старалися, а їм це непотрібно.
Чому я це розумію, а чоловік не хоче зрозуміти?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.