Я вже 53-річна жінка, але в старенькі бабусі я себе ще не хочу записувати, у мене це стільки багато хорошого попереду, і таке відчуття, що ніколи не запишу себе у бабусі, адже душею я ще зовсім молода жінка.
У мене є син, він одружений, синові зараз 28 років, є онук 6 років і дочка студентка. Син мій не потребує ніякої особливої фінансової допомоги, він людина самостійна в цьому плані, наче в житті влаштований добре, але я часто беру до себе онука, щоб молоді побільше відпочивали, а своїй доньці-студентці ми з чоловіком постійно надсилаємо грошові перекази, грошей у нас небагато, але допомагаємо чим можемо, щоб їй з чоловіком там хоч трішки легше жилося, хоч вона і нічого в нас не просить ніколи.
Зате у мене серце за неї спокійне, адже я знаю, що донька моя забезпечена всім необхідним і життя у неї хороше.
А ще влітку я беру путівку не на моря, а їду лише до своєї недужої сестри, вона живе з нашим стареньким батьком в одній невеличкій старенькій хатинці. Я їм там допомагаю з городом і господарством, і грошей їм теж даємо з моїм чоловіком при потребі, у мене добрий чоловік, він все розуміє і нічого не шкодує для моєї родини.
А ще я в село свого онука беру, він там на свіжому повітрі грається, з сусідськими дітками ми ходимо до річки. Я – затребувана, я потрібна рідним людям, я їх люблю, і вони відповідають мені взаємністю. Нехай скільки хочуть, стільки і експлуатують. Я лише рада, що не сиджу вдома, що вони роблять моє життя сповненим яскравих і не дуже подій, але я завжди поруч з найріднішими людьми і це добре.
Але мене дивують деякі мої однолітки. Для деяких, таке враження, що наш вік – це щось вкрай старече і всі їм щось винні! Причому допомогти своїм дітям, які лише одружуються, встають самі на ноги та мають маленьких діток, вони навіть не думають!
Ну так, все буває, здоров’я вже не те. Багато вирішують ліки, прийняті вчасно і позитивний настрій. На рахунок спорту, фітнесу та пробіжок нічого говорити не буду, я з цим не дружу, але і не виключаю, що це теж великий плюс для здоров’я і для бадьорості навіть і у нашому віці.
Коли я приїжджаю в село, бачу за парканом сусідку, мою однолітку, вона дуже дивна жінка, як на мене. У неї постійно такий запущений город, як там вона не намагається горбатитися, завжди бур’ян високий. Як зігнеться, то її там і не видно. Запропонувала якось їй свою допомогу, адже бачу, що їй важко, не справляється вона:
– Не потрібно, – каже вона мені непривітно, якось зовсім сердито.
Ось сестра і розповіла, що ця жінка дуже жадібна і любить скаржитися на сина з невісткою. Все, що вона вирощує на городі – це тільки її, вона ніколи ні з ким не ділиться. Краще все погниє у неї на городі чи в погребі, ніж дасть комусь. Раз сестра була свідком, як ця сусідка влаштувала суперечку з приводу того, що її маленька внучка зірвала найбільший помідор з гілки і почала його смачненько їсти ще прямо там, на городі. Сестра спочатку думала, що сусідка сварить її, що помідори не помиті, аж ні:
– Це для консервації, а не для того щоб їх зараз їсти!
Відтоді її сина з сім’єю ніхто не бачив у матері.
Ось і моя допомога цій сусідці мабуть не знадобилася по тій же причині – щоб я у неї помідорку не з’їла. Вона закриває багато банок і виставляє їх до дороги на продаж – причому, тільки ввечері, після основної її роботи, або на вихідні. Всьому селу скаржиться, що вона зовсім убога та хвора, діти їй не допомагають, відвернулися від неї на старості років, але сама всю готівку носить в банк під відсотки. Кому збирає?
Сина свого не любить, невістку взагалі за людину не вважає, а внучка для неї наче чужа дитина. А більше нікого у неї немає. Навіть усі свята вона одна зустрічає, просто сидить на самоті. Я у неї на порозі ніколи ні кота, ні собаки не бачила мабуть на них теж зайвого шматка хліба шкода.
Нічого не розумію! Хіба можна так: сумувати від самотності при наявності рідних, яким можеш допомогти дати все що завгодно, але вперто не хочеш? Це не обов’язок, це радість – просто так, дати – щоб порадувати! Мені чомусь таких жадібних і постійно шкодуючих себе абсолютно не шкода.
Діти це наша найбільша в житті радість, і в потрібний момент лише вони будуть поряд з нами. Тоді забудуться всі негаразди і непорозуміння, а поки вони встають на свої ноги, незважаючи на вік, ми маємо їм допомагати в усьому чим можемо.
Тому, милі мої і шановні однолітки, ті, хто сьогодні самотній і скаржиться на своїх близьких, які постійно просять про допомогу та підтримку – подумайте, може це ваш характер заважає вам бути щасливими? Може варто покликати онуків з дітьми, розщедритися на стіл, на іграшки, на подарунки? Може допомогти своїм сестрам, братам і племінникам в фінансах, якщо вони в них дуже потребують: так просто, не в борг, а від чистого серця?
Може пора почати позбуватися від негативу добрими вчинками? Тоді, можливо, і наші всі негаразди почнуть відступати, і ви себе потрібними відчуєте! Подумайте над цим.
А я вважаю себе щасливою і потрібною жінкою, яку люблять і чекають. Таке воно життя. Як би там не було, а я – щаслива жінка.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – plodorodie76.
