Моя прикра історія не про фінанси чи великий бізнес, вона про те, як наївність і щира дружба стали моїм професійним вироком.
Це історія про Катерину, мою найкращу подругу, і про те, як я через свою доброту віддала їй свій успіх.
Ми з Катею дружили з університету. Вона була веселою, харизматичною, але завжди трохи невпевненою у собі, особливо на професійній ниві.
Я, навпаки, була амбітною, але, як виявилося, довірливою.
Після років наполегливої праці, я нарешті досягла гарної позиції у великій, стабільній ІТ-компанії – очолила відділ комунікацій та зовнішніх зв’язків.
Це була моя фортеця, яку я будувала цеглина за цеглиною.
Я наймала команду, навчала людей, вкладала душу у кожен проєкт.
Саме в цей час Катя переживала важкий період: скорочення, фінансові проблеми, згаслі очі.
Вона часто жалілася мені:
— Софіє, ти така розумниця. У тебе все виходить. А я сиджу вдома, на мене ніхто не дивиться. Мені зараз навіть немає хліба купити за що.
Моя душа не витримала.
Я вирішила допомогти, адже справжні друзі пізнаються в біді.
У моєму відділі звільнилося місце асистента, яке не вимагало надто високої кваліфікації, але давало стабільний дохід і перспективу.
Я звернулася до свого керівника, Олега Миколайовича:
— Я хочу взяти Катю. Вона моя давня подруга, я її швидко навчу. Вона надійна, хоч і потребує підтримки на старті.
Олег Миколайович, знаючи мою відповідальність, довірився мені:
— Добре, Софіє. Але відповідальність за її роботу лежить на тобі.
Я була в захваті. Я відчувала себе рятівницею.
— Катю, ти уявляєш? Ти зі мною! Ми будемо працювати разом, і я виведу тебе на новий рівень! – раділа я.
Катя була вдячна. Дуже вдячна.
— Софіє, ти мій ангел-охоронець. Я тобі це ніколи не забуду!
Вона вийшла на роботу, і перші пів року були ідеальними. Катя старанно вчилася.
Вона була ввічлива з колегами, виконувала мої доручення і, здавалося, справді цінувала наданий шанс.
Я витрачала свій особистий час, щоб ввести її в курс справи, ділилася професійними секретами, знайомила з важливими людьми в компанії.
Я бачила в ній не просто асистента, а свій тиловий резерв та довірену особу.
Переломний момент настав приблизно через рік. Катя, набравшись досвіду та впевненості, почала змінюватися.
Вона стала більше спілкуватися з колегами, оминаючи мене.
Її вдячність поступово перетворилася на самовпевненість, а потім – на якусь наглість.
Спочатку це були дрібниці:
Вона почала критикувати мої рішення в колі інших співробітників, хоча в моєму кабінеті погоджувалася.
— Ну, Софія, звичайно, дуже обережна, – казала вона. – Але я б зробила сміливіше.
Вона почала привласнювати мої ідеї.
Якщо я пропонувала нову стратегію, вона першою озвучувала її на загальних зборах, подаючи як свою.
Якось я зауважила їй:
— Катю, це ж була моя ідея, ми обговорювали її вчора.
— Ой, Софіє, ну ти ж завжди зайнята, – відповіла вона, м’яко усміхаючись. – Я просто оформила її у презентацію. Не будь такою дріб’язковою.
Я списувала це на її емоційну втому і звикання до нової ролі.
— Вона просто хоче бути корисною, – переконувала я себе. – Вона ж моя подруга.
Але поступово її дії стали більш цілеспрямованими.
Вона почала піддавати сумніву мій авторитет серед ключових колег і, що найгірше, у стосунках із керівництвом.
Катя вміло використовувала свою нову зброю – емоційну маніпуляцію і лестощі.
Вона оточувала Олега Миколайовича увагою, була завжди готова залишитися після роботи, принести йому каву, підкреслюючи, наскільки вона віддана компанії і надійна працівниця.
Одного разу до мене дійшли чутки від нашого спільного колеги Ігоря:
— Софіє, Катя розповідає, що тобі важко впоратися з обсягом, що ти вигоріла, і що більшу частину роботи фактично тягне вона.
Я була дуже здивована і розчарована водночас.
— Як вона може таке говорити? Я її взяла на роботу!
— Вона обережно каже, що вона тобі допомагає вижити, як подруга. Що ти вже вичерпалася на цій посаді.
У цей момент я зрозуміла, що моя доброта розцвіла недобрим цвітом.
Катя більше не була невпевненою подругою. Вона була ледь не моїм ворогом, яка чекала, доки я залишуся поза усім.
Катя планомірно створювала навколо мене інформаційний вакуум.
Важливі листи “губилися”.
Я отримувала неповну інформацію про зустрічі. Коли я намагалася поговорити з нею віч-на-віч, вона була холодною і відчуженою.
— Катю, що відбувається? Ми ж подруги! Чому ти поширюєш ці чутки?
— Софіє, це не чутки. Я просто відповідаю на запитання. Я ж бачу, як ти втомлюєшся. Я просто хочу, щоб у відділі все було добре. Це робота, а не подружній клуб.
Її слова були ідеально відточені. Вони не містили прямого звинувачення, лише обережні натяки на мою некомпетентність.
Кульмінація настала під час ключового піврічного звіту.
Я підготувала звіт, але Катя, маючи доступ до всіх файлів, внесла туди, як вона потім пояснила, «важливі поправки» прямо перед подачею.
Ці «поправки» виявилися помилковими цифрами, які ставили під сумнів усю мою роботу за останні місяці.
На зборах Олег Миколайович був розлючений.
— Софіє, поясніть ці розбіжності! Це ж чистий непрофесіоналізм! Я не розуміла, що відбувається.
Я виправдовувалася, згадуючи Катю, але вона підвелася:
— Олеже Миколайовичу, вибачте, що втручаюсь. Я справді намагалася допомогти Софії, коли вона була дуже втомлена, і, можливо, при внесенні даних в останній момент я припустилася помилки. Але я робила це, намагаючись врятувати ситуацію, бо Софія не встигала.
Це був геніальний, але непростий удар.
Вона взяла на себе мінімальну «вину» за технічну помилку, але переклала на мене відповідальність за системну некомпетентність.
Вона виставила мене як слабкого лідера, якого рятує її лояльний асистент.
Через два тижні, я отримала пропозицію «піти за власним бажанням».
Це було максимально коректно і максимально важко. Олег Миколайович сказав:
— Софіє, ви прекрасний фахівець, але, схоже, вигоріли і втратили контроль над командою. Нам потрібна людина з новою енергією. Катерина готова взяти на себе тимчасове виконання ваших обов’язків. Вона нове і свіже повітря у нашому колективі.
Я була вражена. Я розуміла, що це кінець.
Я залишилася без роботи. Через ту саму людину, яку привела і виростила.
Катя прийшла до мене в порожній кабінет, щоб «попрощатися».
Вона виглядала засмученою, але в її очах світилася холодна, тріумфальна іскра.
— Софіє, мені так шкода. Але ти сама розумієш. Це життя. Я знаю, тобі буде краще. Може, трохи відпочинеш? А я поки підтримаю твій відділ. Я ж тобі обіцяла – я твій тил.
Вона пішла. Я сиділа в тиші, усвідомлюючи гірку правду: моя доброта та довіра стали інструментом її просування на роботі кар’єрними сходами.
Вона не просто отримала роботу, вона вижила мене з неї, поклавши в основу свого успіху мою наївність і нашу спільну історію.
Я втратила не тільки роботу. Я втратила віру в людей і в силу справжньої жіночої дружби.
З того часу я зрозуміла: даючи другий шанс, слід завжди пам’ятати, що не кожен рятівний круг має бути безкоштовним подарунком.
Я тепер впевнено можу сказати – ніколи не беріть до себе на роботу ні родичів, ні друзів, ні знайомих, бо ви потім дуже пошкодуєте про це і лише питання часу коли це станеться?
Не шкодуйте рідних і друзів, як пошкодувала я. Це вам добром не відгукнеться.
Хіба я не права?
Фото ілюстративне.
