fbpx
Життєві історії
Якось мене свекруха позвала і сказала, щоб я не відверталася від мами своєї, адже я у неї пізня дитина, а мама моя вже немолода. Я послухала її, але тепер дуже шкодую про це

Ну ось самі подивіться на все це, я вам стільки допомагаю в усьому, ось і з Михайликом посиділа, а минулого тижня гуляла з ним, поки ти в магазин ходила за покупками, як би ви без мене справлялися самі? Але ж зовсім ніякої подяки немає, слова доброго зайвий раз не почуєш ні від тебе, ні від зятя, не дочекаєшся добра у відповідь, – дорікає свою дочку Оксану Людмила Андріївна.

Оксані 28 років і у Людмили Андріївни вона єдиний і пізня дитина. Мамі зараз вже 67, вона на пенсії, на відміну від свекрухи, яка ще молода, енергійна і працює.

І усі ці слова про свою велику невдячність Оксана вислуховує майже щодня від своєї рідної мами, хоча про допомогу маму не просить вона ніколи, справляється сама. Але, якщо справляється, то виходить ще гірше.

– Михайлику нашому зараз півтора року, – ділиться Оксана, – але всі ці розмови почалися ще до його народження, майже відразу, як ми з Степаном одружилися.

– Вийшла заміж і про матір свою не згадуєш, звісно, вже своє життя далеко від родини! – ображалася ще з перших днів Людмила Андріївна.

– І це після того, як я пів дня їй не дзвонила, – згадує Оксана, – а мого чоловіка Степана то вона геть втомила вже ще в наш медовий місяць. Чим? А постійними своїми претензіями якимось незрозумілими: до мами своєї допомагати їздив, а до мене ні, навіть ногою не ступили, бо я вже нікому не потрібна.

– А чого їй допомагати, – знизувала плечима Людмила Андріївна, – їй 50-ти років ще навіть немає, впорається, а у мене і вік, і нездужаю вже я. Мені допомагати треба, але як же, зятю не потрібна я зовсім ще спочатку, а дочці своїй рідній після заміжжя теж мати зайва, виходить, зовсім.

– А у свекрухи свій будинок і вітчим чоловіка – людина, яка нездужає сам робити важку роботу, а в приватному будинку ой як роботи багато є, хто так живе, то зрозуміє, – виправдовується Оксана, – а в своєму будинку то одне, то інше буває, там роботи дуже багато.

Живуть Степан зі своєю дружиною в квартирі, яку йому залишила рідна тітка його матері, в якої не було дітей, до народження Михайлика вони працювали обоє, тепер уся відповідальність утримання сім’ї лежить лише на чоловікові, адже дружина в декреті сидить.

І Степан з ним справляється досить таки добре, як і Оксана справляється з будинком і дитиною.

– Михайлик наш – дуже спокійна дитина, – каже Оксана, – я прекрасно все встигаю і дуже співчуваю тим мамам, яким діти не дають ні хвилини спокою, в яких не спокійні дітки. А я і приготую, поки мій син спить, і приберу, і погуляти сходжу. І так з першого дня, я легко народила, мені допомога не була потрібна.

Але Людмила Андріївна, яка очікувала онука з нетерпінням, в самий день виписки прийшла «допомагати».

– З дитинкою ж важко! – пояснила вона дочці своє бажання залишитися на ніч у них, – Ти тільки народила, як я тебе одну залишу, тобі ж допомога моя потрібна?

– А коли я її почала вмовляти, що не треба залишатися, я сама справляюся з усім, а вона нехай відпочиває, спить малюк, йди додому, незручно ж на розкладному кріслі спати, у нас однокімнатна квартира, ти більше, більше ніде ми її спати укласти не можемо, то мама образилася, – розводить руками Оксана – відразу тоді сказала, що вона одна залишилася на світі, нікому не потрібна, хоче як краще, хоче побути з довгоочікуваним онуком, а я її жену зі свого дому.

В той день Оксана з чоловіком порадилися і вирішили: нехай Людмила Андріївна залишається, навіщо ображати.

Весь вечір мама сиділа в цьому самому кріслі, спостерігала, як дочка няньчиться і годує новонародженого сина.

– Не підійшла до онука жодного разу за весь час, – сміється Оксана, – сказала, що боїться поки його на руки брати, бо маленький, зате вранці, йдучи додому, влаштувала, несподівано для нас з чоловіком, справжній концерт.

– Спина мене вже не розгинається толком, підводить, сил немає, – поскаржилася мама, – старовата я для таких ночівель. Прийшла допомагати, а зять двох слів добрих для тещі не знайшов за весь вечір, та й вранці спасибі не сказав. І ти хороша, що не обмовила його. Ось і допомагай вам після цього! Ніякої подяки від вас не отримаєш.

– Я навіть сама слів не знайшла, – каже Оксана, – ну що повинен був Степан їй сказати? В пояс поклонитися тещі за те, що у нас переночувала у нас? Так не просили ж, говорили, що не треба, сама вирішила залишитися, заради чого? Щоб дорікнути потім?

Так і повелося. Раз в тиждень Людмила Андріївна приходила до дочки, або дзвонила і наполегливо пропонувала допомогу. Якщо дочка відмовлялася, то вислуховувала:

– Їм вже стара мати не потрібна, ось народжувала тебе, ростила, думала на старості років буде мені розрада якась, подяка, допомога і підтримка, дочка і внуки, а ти навіть не хочеш, щоб я прийшла до вас, я ж допомогти лишень й хочу!

Оксана, звісно, погоджувалася, мама приходила, пів дня проводила у дочки, іноді виходила з нею і з онуком на прогулянку:

– Сходи в магазин, треба ж щось вам купити! – наполегливо переконувала Оксану вчергове мама, – А я з коляскою погуляю.

– А чи не потрібно гуляти, – каже Оксана, – у нас торговий центр під боком, спокійно можна зайти з дитиною, але я погоджувалася, залишала маму з коляскою на вулиці, сама забігала за непотрібним мені шампунем, щоб її не ображати, а потім вислуховувала, коли мама додому збиралася:

– І де твоя подяка матері своїй, Оксано? Я ж допомагала тобі? Гуляла з дитиною поки ти по магазинам тим бігала! Видно подяки я не дочекаюся.

– Я вже сама сердитися починаю від маминих дзвінків: знаєш же, чого чекати, претензії її не змінюються. Або закиди в невдячності, або в тому, що я в ній не потребують зовсім. Без середини. Так втомила мене, сил немає. Ледь що – сльози та якісь суцільні скарги.

– Так зроби так, щоб мама була задоволена, – порадила свекруха, – вона хоче себе почувати потрібною і важливою. Це у мене будинок, робота, чоловік, а у неї – нічого і нікого, крім тебе і онука. Попроси про якоїсь допомоги у неї, а потім від душі дякую скажи. Дякуйте її з моїм сином обоє частенько, можливо, вона тоді зміниться і заспокоїться сама і вам перестане докоряти.

Оксана спробувала прислухатися до поради матері Степана.

– Зателефонувала, попросила прийти, посидіти з Михайликом, поки я вікна вдома помию. Мама прийшла, посиділа зі мною. Я її потім чаєм напоїла, кажу, дякую, мовляв, що б я без тебе робила! Знаєте, що я почула?

– Так, допомагаєш, допомагаєш, а у відповідь одне «дякую» і то через силу!

– Я вже навіть заплакала, ну за що вона зі мною так? Мама додому пішла, а мені так недобре на душі, що й словами не передати. Чоловік каже мені вже серйозно: не дзвони більше її, не клич, тобі так важко це спілкування дається, ще не вистачало, щоб молоко пропало! Я і не дзвонила, мама набрала мене сама.

– Не дзвониш навіть? Не потрібна я вам на старості років, я права була, коли говорила про це? Нічого не треба? На зло матері впораєшся з усім сама, аби не дякувати? Так я вже звикла, що ви мною користуєтеся. І без подяки обійдуся і вашої уваги якось проживу. Видно, не дочекаюся я від дочки єдиною ні уваги, ні вдячності. Онука хочу побачити, нічого мені від тебе не треба, живи своїм життям, а я своє на самоті доживати буду.

Ну і як мені з нею спілкуватися? Вона ж мені рідна людина. Як бути далі?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page