fbpx
Життєві історії
Якось мамі зателефонувала сусідка. Вона сказала, що не стало мого дідуся, а він мені залишив будинок. Ми відразу поїхали в село, зайшли у його маленьку, майже розвалену хатину. Там ми знайшли листа до мене, дідусь писав, що будинок мій в іншому місці, він не схожий на інші, які стоять поруч. Коли я зайшла на подвір’я, навіть слова мовити не могла, дуже шкода, що я жодного разу в житті не бачила свого діда

Якось несподівано мені зателефонувала моя мама і почала мені говорити щось про дідуся і спадок, я не могла зрозуміти про кого вона говорить. Дідуся рідного у мене ніколи не було, мій тато сирота, а з маминого боку я знала тільки бабусю, якої не стало ще два роки тому.

– Світлано, ще раз повторюю тобі, твій дідусь – мій батько, залишив тобі непоганий будинок в селі у спадок. Мені його сусідка хвилину назад зателефонувала, просила приїхати допомогти, адже дідуся сьогодні не стало і про заповіт сказала. Ти зі мною в село поїдеш? Будинок подивишся за одно.

– А чому я про свого рідного дідуся нічого не знала? Ти мені ніколи нічого про нього не розповідала, і навіть на фотографіях його немає.

– Не спілкувалася я з ним вже багато років. Він від мами пішов вже давно, коли мені чотири роки було, залишив сім’ю, я так і не змогла пробачити йому цього. Та він особливо і не хвилювався ніколи про це, згадав про мене тільки тоді, коли ти народилася. Йому твоя бабуся розповіла про тебе, що внучка у нього є. Прийшов тоді він якраз з квітами до мене, з подарунками для тебе, брязкальця приніс, зайчика плюшевого, ти з ним все дитинство спала. Я подарунки взяла, а спілкуватися з ним не стала, він просив хоча б фотографії твої йому відправляти, тут я йому вже не відмовила. Вибач мене, донечко, що я за тебе все вирішила тоді, у мене образа на нього просто була серйозна, це мене він покинув і маму мою, а тебе він любив, хоч я і не пускала його до тебе.

– Не плач, мамо, поїхали зараз в село в його хату разом. Може там його сусідці допомога потрібна.

Дідусь мій, як виявилося згодом, жив недалеко від міста, в невеличкому селі, дісталися на таксі ми швидко туди. Перше, що кинулося в очі – старий, який лежить на землі, паркан, а хвіртка на місці стоїть. У дворі дерев’яна лава прямо біля ганку, вона похилилася, мало не падала до землі, поруч умивальник невеличкий, стоять лопати і лійка. Трохи далі сарай з дровами і лазня.

Заходимо в будинок, двері важкі, відкриваються зі скрипом, мостини теж скриплять, видно, що в будинку давно не було ремонту, все стареньке.

– Ваш дід ніколи допомоги не просив ні в кого, хоча люди пропонували йому часто свою підтримку, а сам вже давно робити нічого не міг, гордий був. – Сказала сусідка, коли випустила нас в будинок. – Ви тут розкладайте свої речі, ключі вам я зараз тут залишу. Ну добре, я поки до себе піду, заходьте, чаєм пригощу.

Сусідка пішла додому, а я почала оглядати старенький будинок свого дідуся. У будинку всього дві кімнати, це гостьова і спальня, вона хоч і маленька, але дуже світла, затишна. У спальні стоїть залізне ліжко, на спинках якого вже давно облізла фарба, зліва від ліжка стоїть комод, на комоді фотографії в рамочках, мої фотографії. На стіні теж висять мої фотографії на яких мені один рік, два, п’ять, сім, фотографії з випускного, з весілля, і фотографії, де я сама вже мама. Тут мені захотілося плакати, він знав, що став прадідусем, що в мене є дитятко.

В ящику комода знайшла лист, на конверті написано: “внучці моїй Світланці”.

“Дорога, внучко, Світланко! Ти мене ніколи не бачила в своєму житті, зовсім мене не знаєш, в цьому я сам винен, я зрозумів це вже давно. Образив я твою бабусю колись, молодий був, нерозумний зовсім. Маму твою теж у найважчі часи залишив, не гнівайся на неї, вона тебе любить і зла тобі не бажає. Вибач, що мене в твоєму житті не було, зате ти в моєму була. Був сенс будувати будинок, було для кого. Не цей будинок, онучко, не той, в якому ти зараз знаходишся, читаючи цей лист, він був тільки для мене, сил я в нього не вкладав. Твій дім, який я хотів залишити тобі, на сусідній вулиці, там паркан залізний, високий, дах коричнева. Ти його впізнаєш, він не схожий на інші будинки, які стоять поруч. Я хотів, щоб у тебе було місце, де ти зможеш відпочивати зі своєю сім’єю. Сподіваюся ти приймеш мій подарунок, хоч щось я в цьому житті встиг зробити для тебе. Прощавай і вибачай мене нерозумного, внучко! Твій дід Андрій”.

Мама якраз в той момент зайшла в кімнату, я простягнула їй конверт і лист, прочитавши, вона дуже засмутилася. У тому ж ящику лежали ключі, до них прив’язана стрічка з запискою: “будинок для Світланки”.

Ми знайшли цей будинок, він і правда відрізнявся від інших: двоповерховий, на першому поверсі вітражне скло, велика веранда з двома дерев’яними кріслами і столиком. Усередині все було світле, на першому поверсі велика світла вітальня з каміном, кухня, санвузол і комора, на другому поверсі спальня і дитяча. На подвір’ї побудований цілий гарненький дитячий майданчик з пісочницею, гіркою, гойдалками. Де дід узяв на все це гроші, я не знаю, але він явно дуже старався для мене і мого синочка.

Прощатися з дідусем, крім моєї сім’ї, прийшла тільки сусідка. Дідусеві було моєму вже 85 років, друзів уже немає, рідних теж. Тихо попрощалися, поставили біля маленького горбика вазочку з квітами, пом’янули. Чоловік з сином ввечері поїхали в місто, мама теж не стала затримуватися в селі, а я залишилася в старому будинку свого діда сама, хочу більше дізнатися про нього, дивлюся його фотографії, слухаю розповіді сусідки про його непросте життя і дуже шкодую, що не знала його раніше, що доля якось так склалася наша. Лише тепер зрозуміла, як його в моєму житті не вистачало. Шкода, що не вдалося познайомитися з ним особисто, ми могли прожити яскравіше життя і завжди в усьому підтримували б одне одного.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook