fbpx
Breaking News
У суботу Стефа пpокинулася дуже рано – випoлола весь бур’ян на городі, спекла запашний хліб, застелила стіл білою скатеркою. Аж тут pипнула хвіртка, стаpенький Петро сyмно поглянув в oчі дружини: – Пpошу тебе, тiльки не плaч, Стефо
Спекoтною літньою вулицею йшла Ірка і плaкала. Лiкарі сказали: «Все, дiтей не бyде». Пoїздка в сeло до бабусі всe змiнила
У дeнь вeсілля дочки Світлана з усiх сuл намaгалася тpиматися. Сьогoдні, вперше за багато років, має пpиїхати з Америки її чoловік з дpужиною, кoлишньою нaйкращою пoдругою Світлани
Наpечений на вeсілля не пpибув. Мама Оксани сіла в авто і поїхала на вoкзал. – Це Андрійко. Абo ти виxодиш за ньoго, а пoтім ви рoзлучаєтеся, або сорoм і пoговір пеpeслідуватимуть тeбе всe жuття. Вибupай. Оксана мoвчки кивнyла гoловою. З цього “теaтру” вийшлo щaсливе сiмейне життя
Юля все писала і писала листи Тарасові. Він вже навіть відписувати їй перестав, а пoтім прийшов останній лист від нього. Кoли його прочитала, вийшла заміж за першого ліпшого. Юля якраз поралася на кухні, коли у двері поcтyкали. Так, як і була, у фартушку і хатніх капцях, пішла відчиняти та, ошeлeшeна, ледь не впaла на порозі
Життєві історії
Якось італійка Регіна не витpимала: “Послухай мене. Ти стільки років відсилаєш дітям гроші. Вистачить, складай собі на старість, бо життя швидко минає. Не вивертай кишені, бо однаково буде мало”

Зоя Макарівна виховала чотирьох дітей: двоє синів, котрих називала соколами, і дві донечки-принцеси.

Крутилася матір, як білка в колесі. Про себе не думала — тільки про дітей. Чоловіка мала хіба в паспорті, бо він жив своїм життям, а Зоя не хотіла виносити на люди те, що накипіло на її серці. Джерело

Тішила себе надією, що діти виростуть і оцінять її старання — те, що всі кути в хаті тримала на своїх плечах.

Це була чиста правда. Бо коли в сім’ї виникали якісь проблеми, чоловік лише корчив невдоволену гримасу, а підтримки від нього дружина і діти не мали. Замість помогти щоразу влаштовував скандал. Діти від батька не отримували не тільки допомоги, а й ні тепла, ні ласки.

Та минали роки, сини й дочки виросли. Зоя сподівалася, що тепло і любов, які вона вкладала в серця дітей, повернуться до неї сторицею.

І якось надумала зібрати їх усіх в родинному домі з нагоди свого дня народження. Тим паче, що багато літ зустрічала його в далекій Іспанії без найрідніших. Мріяла при зустрічі повернути дітей у дитинство незабутніми спогадами. Хотіла, щоби вони запам’ятали цю зустріч і згадували навіть тоді, коли матір покине цей світ.

Думала, що вкотре почує від них теплі слова, які тулили їй до серця колись, витираючи сльози від батькових образ. Коли казали: «Мамочко, ти не живеш, а мучиш своє життя». Хоч малими були, проте розуміли її.

Читайте також: Пpости мeне, Михайле. Iталія змiнила наше жuття. Я тут уже 15 років, а сьогодні мені принесли стpашну звістку з України

Зоя була переконана, що діти не могли розвіяти життєвими дорогами співчуття, любов до мами, вдячність за її багаторічні скитання по заробітках. Бо ж заради них працювала. Надіялася, що діти зігріють своєю присутністю її самотність, її зболене несправедливою долею материнське серце.

Зоїні спогади покрилися синюватим серпанком часу. Згадався дім старої іспанки Регіни, в котрої працювала півтора десятка літ і котру запам’ятала через її добрі, правильні настанови. Проте тоді Зоя не слухала господині, а продовжувала засипати своїх дітей «євриками», якими вони ніяк не могли насититися.

А Регіна говорила: «Зою, мені вже дев’яносто п’ять. Послухай мене. Ти стільки років відсилаєш дітям гроші. Вистачить, складай собі на старість, бо життя швидко минає. Не вивертай кишені, бо однаково буде мало. Вони звикнуть, а звичка — погана справа.

Ти ж не знаєш, що тебе чекає. Не дай Боже хвoрoба — і діти дивитимуться на тебе косо, бо витрачатимуть на твоє лікування власні гроші. Вони не врахують того, що ти їх забезпечила квартирами, машинами. Це все буде в минулому».

Регіна нагадувала Зої, що старітиме та в Україні, бо тут потрібні здорові молоді люди. Проте Зоя Макарівна тільки всміхалася, слухаючи поради мудрої іспанки. «У мене четверо дітей, — відповідала. — Як не сини, то донечки допоможуть мені тягнути візок старості».

І Регіна вдавала, що не помічає засліпленості Зої материнською любов’ю. І надалі співчутливо спостерігала, як та висилає ненаситним дітям гроші.

Думки Зої Макарівни сполохало гудіння машин, що заїжджали на подвір’я. Приємно стало, бо ж куплені автомобілі за її гроші. Ластівкою випурхнула на поріг. «Діточки мої, дорогі мої» — приповідала, пригортаючи кожного.

«І чого ти нас зібрала?» — поцікавилася старша дочка. «Хотіла сісти з вами за святковий стіл, — пояснила Зоя Макарівна, й словом не обмовившись про свій день народження. — І ще хочу показати вам деякі речі, котрі зберігала багато років і котрі нагадують мені про ваше дитинство.

Про те, як ви простягали до мене рученята, коли приходила з роботи, обвивали мою шию і розповідали, як сильно любите мене. Я тоді була найщасливішою людиною, а ви — змістом мого життя. Тільки ви».

Зоя говорила мовби сама з собою. Її дорослі діти були думками далеко від матері. І байдуже дивилися на свої дитячі забавки. Найменший син зауважив: «Дивися, мамо, це вже порвалося, спали. Для чого тобі цей мотлох?» «А ми думали, що ти вже з хатою визначилася. Бо нам би ще знадобилися гроші», — мовив старший син.

Дочки на знак згоди з братом захитали головами. «Скільки ти вже вдома?» — спитала старша. Це запитання боляче кoльнуло Зою в саме сeрце. «А куди ж я, діточки, подамся зі своєї хати з підірваним заробітками здоров’ям? — спитала замість відповісти. — Заробітчанство вже не для мене».

«Чому це? — вихопилося з вуст молодшої доньки. — Ось Стефа Григорівна на п’ять років старша від тебе і ще допомагає з-за кордону не тільки дітям, а й внукам. А ти кажеш — не для тебе».

І затягнулася цигаркою, дивлячись у вікно й не помічаючи сліз, що наповнювали мамин погляд. І раптом Зоїн розум наче освітили слова Регіни. Колись вона сказала їй: «Ти ще не раз пригадаєш мої поради, але буде пізно».

Діти сіли за святковий стіл, пообідали. Ніхто з них не пригадав, який день сьогодні. Завантажили в багажники продукти й подалися до міста. Зоя довго дивилася їм услід. Не відривала від дороги погляду й тоді, коли автомобілі зникли з поля зору.

Жаль рoзривав грyди, спогади билися в голові, наче сполохані птахи. «Діти мої! — кричала матір із розпачу в порожній хаті. — Я ж на морозиві економила! Шкодувала купити його собі в цій спекотній Іспанії. Усі гроші віддавала вам на ваші потреби».

І не витримало материнське сеpце — сльози застигли в очах.

До хати увійшла сусідка, щоби довідатися, що за свято в Зої, бо ж відколи вона перестала їздити за кордон, до неї нечасто навідувалися діти і внуки.

Та коли Христина переступила поріг хати — закaм’яніла від побаченого: Зоя лежала на підлозі, міцно притиснувши до грyдей дитячу іграшку, мокру від слiз. Її нерухомі очі дивилися на світ, але вже байдужим до всього поглядом.

Автор Станіслава ЯРІШ

Related Post