Андрій і Ірина були парою, про яку в селі говорили з теплом. Високий, роботящий хлопець, що недавно повернувся з заробітків, і тиха, спокійна дівчина з добрими очима, яка працювала медсестрою. Вони часто йшли разом з церкви, сміялися дорогою, і навіть старі баби біля воріт хитали головами:
— От поберуться, то буде гарна сім’я.
І справді, Андрій уже збирався старостів засилати. Навіть батькам натякнув, що треба готуватися до весілля.
Але доля, як кажуть, не любить, коли люди надто впевнені у завтрашньому дні.
Якось Ірина вирішила познайомити його зі своєю подругою Мариною. Та прийшла в короткій сукні, з яскравими очима, сміхом, що лунав, мов дзвіночки. Вона була протилежністю Ірини — гучна, весела, безтурботна. Ірина не звернула уваги на те, як Марина поглядала на Андрія.
А от Марина — звернула. І той погляд, що спочатку був цікавістю, став бажанням. Вона не зупинилася, коли відчула, що її тягне до чужого нареченого.
— Він тобі не пара, — якось сказала вона Ірині, ніби між іншим. — Ти така… надто тиха для нього. Андрію треба вогню!
Ірина лише посміхнулася:
— Не хвилюйся, Маринко. У нас все добре.
Але «добре» тривало недовго.
У Марини був брат Петро, веселий чоловік, який любив галасливі компанії. Коли настав його день народження, Марина запросила й Андрія. Ірина тоді не змогла прийти — чергувала в лікарні.
Марина знала, що це її шанс.
Вона підливала Андрієві вина, підсміювалася, грала очима.
— Та годі, Маринко, я вже досить, — відмахувався він.
— Та ще трошечки, не будь нудним! — і налила знову.
Коли всі розійшлися, Андрій ледве тримався на ногах. Йому паморочилось у голові.
Марина сама його провела до кімнати. А вранці він прокинувся… біля неї.
Вона лежала з розпатланим волоссям, удавано закутана в ковдру.
— Господи… що це було?.. — тільки прошепотів він.
— Нічого, — м’яко усміхнулася вона. — Не хвилюйся. Я нікому нічого не скажу.
Через два тижні Марина прийшла до нього з серйозним виглядом.
— Андрію… я чекаю дитину.
— Що?! — він поблід. — Як це?..
— Так сталося, — вона зробила вигляд, що ось-ось заплаче. — Але не переживай, я нікому не скажу, якщо ти не хочеш.
Він стояв мов кам’яний. Йому здавалося, що все життя обвалилось.
А потім подумав про Ірину. Як він їй скаже? Як пояснить?
Він не міг дивитися їй у вічі. Коли вона, не розуміючи нічого, питала:
— Що з тобою, Андрію?
Він лише ховав погляд і стискав кулаки.
А згодом у селі заговорили: «Андрій жениться на Марині».
Ірина нічого не питала. Тільки тихо зібрала речі і виїхала до міста. Ніхто її більше не бачив.
Марина сяяла на весіллі. Її тітка, стара жінка, яку в селі називали Ворожкою, підійшла й шепнула:
— Не тішся, дитино. Не грайся з тим, що з неба дане.
Марина пирхнула:
— Та годі, тітко. Я просто своє щастя забрала.
— На чужому нещасті свого не збудуєш, — тихо сказала стара.
Через місяць Марина з’явилася у сільській амбулаторії, плакала й казала, що «через нерви» втратила дитину.
Андрій був приголомшений. Він звинувачував себе у всьому.
— Це через мене, — повторював. — Якби я тоді не пішов до неї на той день народження…
Марина ловила його жалість і тримала міцно.
Минали роки. Вони жили разом, але без тепла. Андрій працював, мов тінь, усе менше говорив, усе частіше сидів на лавці біля двору, мов чекав чогось.
Марина все частіше зазирала до пляшки. Виправдовувалась — то нерви, то самотність, то здоров’я.
— Чого ти мовчиш, Андрію? — казала вона. — Ти ж не глухий.
— А що говорити? — спокійно відповідав він. — Усе давно сказано.
Минуло майже двадцять років. Село майже не змінилося. Тільки зморшки додалися людям, тільки городи поменшали.
Ірина повернулася. Не з фанфарами, не з гордістю — просто приїхала до старенької матері. Вона вже давно жила в місті, мала свою аптеку, виглядала гідно, але в очах ще тліло те саме тепло.
Андрій побачив її випадково на базарі.
Вона стояла біля прилавка, вибирала яблука. І йому раптом здалося, що ці двадцять років були маренням, довгим сном.
— Ірино… — тихо сказав він.
Вона підняла очі.
— Андрію…
Вони стояли мовчки, бо що можна сказати після стількох років?
Ввечері Андрій прийшов до неї. Вперше за багато років говорив щиро:
— Я винен перед тобою. Мене тоді обманули, я не знав…
Ірина не дала договорити:
— Не треба. Те, що сталося, вже не змінити.
— Але я мушу сказати. Тоді нічого не було. Я нічого не пам’ятав, але відчував — це все не так. А потім вона… сказала, що чекає дитину.
Ірина зітхнула:
— Я знала.
— Звідки?
— Бо я бачила її очі того дня. Там не було любові. Лише бажання перемогти.
Він мовчав.
— А тепер? — тихо запитала вона.
— Тепер я більше не можу жити з нею. Усе в мені мертве.
Наступного дня він зібрав речі. Марина стояла на порозі, бліда, з розбитими очима.
— Ти куди?
— Йду.
— Ти ж бачиш, я п’ю, бо мені важко!
— Тобі важко не тому, що я йду, а тому, що ти колись украла чуже щастя.
— Не смій так говорити! Я все життя біля тебе!
— Біля тіла, Маринко. Не біля душі.
Він пішов, не озираючись.
А вона впала на стілець і заплакала. Вперше за багато років — по-справжньому.
Того ж вечора до неї прийшла тітка Ворожка.
— Ну що, дитино?
— Він пішов, — схлипнула Марина. — Каже, я йому все життя зруйнувала.
— А ти ж думала, що виграла, — зітхнула тітка. — Казала я тобі: долю не обдуриш.
— Я ж хотіла, щоб мене хтось любив…
— Любов не крадуть. Її або дають, або ні.
Через кілька місяців Марину бачили зрідка. Вона стала тінню самої себе. Іноді приходила на цвинтар, сідала біля могили матері й тихо говорила:
— Прости мене. Я сама собі життя зруйнувала.
А Ірина й Андрій… Вони не кидалися в обійми, не робили гучних заяв. Просто життя саме звело їх знову.
Вони бачилися часто: то на базарі, то біля церкви, то на вулиці.
Одного разу Ірина принесла йому пиріг:
— То просто… яблучний, як ти любив.
Він усміхнувся:
— Пам’ятаєш навіть це?
— Є речі, які не забуваються.
Згодом Андрій оселився в маленькому будинку біля лісу. Ірина приходила до нього допомагати, садили разом квіти, говорили. Їм уже не потрібно було «повертати» минуле — вони просто жили теперішнім.
Без поспіху, без пристрастей. Просто з розумінням, що доля, хоч і жорстока, але іноді все ж ставить усе на свої місця.
Якось восени, коли листя сипалось тихо, як спогади, Андрій зустрів стару Ворожку.
— То ви з Іриною знову разом? — запитала вона.
— Так, — кивнув він. — Але не як колись. Просто… поряд.
— І цього досить, — усміхнулась вона. — Бо коли люди йдуть своєю дорогою, а не чужою, то доля не карає.
Вона зупинилася, подивилась у далечінь і сказала:
— Пам’ятай, сину: те, що твоє — буде твоїм, навіть через двадцять років. А чуже — розсиплеться в руках, як попіл.
Андрій довго стояв, дивлячись на захід сонця. Йому здавалося, що вітром десь лунає тихий Іринин сміх — той самий, давній, щирий.
І він усміхнувся. Бо нарешті зрозумів: доля — то не випадок. То випробування. І хто проходить його чесно — того вона винагороджує.
А хто грає з нею, як Марина — тому лишає лише самотність і каяття.
Не можна побудувати своє щастя на чужому нещасті.
Бо доля може довго мовчати, але завжди приходить час, коли вона повертає кожному — по заслузі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
