Захоплення Галини ходити на річку і рибалити, розуміли не всі. Але жінка на людей не зважала, у риболовлі їй не було рівних. Якось на одній з таких і сталася історія, яка змінила життя жінки. Галина не могла витягнути вудочку, то ж почала кликати на допомогу. Щуку витягнув немолодий чоловік із синіми, як волошки, очима.
Щаслива жінка кинулася дякувати незнайомцю і вперше за багато років самотності зловила себе на думці, що подивилася на свого помічника як на справжнього чоловіка. За матеріалами.
Вже минуло п’ятнадцять років, як не стало Романа, а Галина і досі вважала, що навіть права не має глянути на когось іншого. Бо Роман був для неї всім: і чоловіком, і братом, і другом. Подружжя ділило і радість, і біль. Народили і виховали трьох дітей. Пережили велике лихо, коли в один день не стало наймолодшого сина з невісткою. Відтоді жили Галина та Роман заради двох онуків, що залишилися сиротами.
Вони знайомі зі студентської лави. Ще на вступних іспитах він підсів до неї і мовив: “Будемо разом вчитися, от побачиш”. Як у воду дивився. Вони набрали майже однакову кількість балів, потрапили в одну групу, добре навчалися, були активістами курсу. Одружилися наприкінці навчання. Здобули фах інженерів. І вдвох поїхали в його провінційне містечко, хоч Галка і була зі столиці.
Допитливості невістки часто дивувалася свекруха, матір Романа. І на дачі їй цікаво, і козу вона навчилася доїти, бо жили всі у приватному будинку на околиці містечка. А як спритно вміла ловити рибу! Вперше поїхала з Ромком на риболовлю влітку, з ночівлею. Такої ідилії у природі вона не бачила зроду. Озеро тихе, вкрите ліліями, раз по раз з очерету, коли полохали рибалки на човнах, випурхували в повітря дикі качки. З лугу під вечір доносилися наспіви цвіркунів, а вночі місяць вмивався у хвилях. Здавалося, дивилася б вічно на таку красу… Чим не рай земний! А якою смачною була юшка з карасиків та лящів! Ще й сільському дідові Степану дісталося: він завжди консультував Ромка, де і що краще клює.
І так добре навчилося подружжя ловити рибу, що привозили додому часом аж по п’ять кілограмів цього смачнючого продукту. Солили, консервували, смажили. До таких наїдків привчилися й діти. Коли Галина та Роман на вихідні зникали з хати, дітвора підсміювалася, мовляв, мама з татом шукають тиху місцину, щоб удвох побути… А коли наставала зима, то подружжя лаштувало валянки, теплі кожушки, котрі ще й зараз шиють у поліських селах з овчини, складало у рибальський ящик, який слугував стільчиком, усе начиння для зимової ловлі та вирушало в дорогу.
До облюбованого озера. За ватяними штанами, шапкою-вушанкою рідко хто з чоловіків бачив у Галині жінку, думали, що якийсь друг з Романом приїздить. А їм і байдуже було… Бо вдвох було найкраще.
***
Як виявилося, Роман не зміг пережити того, що сталося з сином. А Галина трималася, сама ставила на ноги внуків. Допомагали, звісно, діти. Та риболовлі вона ніколи не пропускала. Деколи так наплачеться на тому зимовому озері, що здавалося, сльози попримерзають до обличчя. Їздила рибалити уже без ночівлі. Годувала рибкою тепер онуків, котрі вже навчалися у вузах. Бувало, приїдуть та й жартують: “Бабусю, невже ти собі рибалки не можеш знайти? Хоч би чаю там разом попили”.
…І от не на чай прийшов Федір, а щоб допомогти витягнути щуку, яка заважила чотири кілограми. “Добрий улов, хазяєчко, мабуть, для чоловіка так стараєшся…” – мовив посміхаючись. “Нема його в мене, вже давно нема”, – стиха мовила. “І моєї дружини нема, – відповів. – Виходить, одна біда у нас із тобою, хазяйко. А я тебе раніше не бачив. Але ж тут усі як чоловіки одягнуті, хіба розбереш, де баба?”.
З’ясувалося, що вони з одного міста, навіть живуть недалеко. Правда, вона їздила на риболовлю поїздом, а потім ішла пішки до озера. Він з друзями приїжджав машиною. Того дня він прибув сам, тож охоче погодився підвезти свою супутницю додому. І вперше Галина через 15 літ запросила малознайомого чоловіка на чай. Говорили про дітей, онуків, про рибу і страви з неї. І Федір запропонував Галині разом наступних вихідних поїхати… на риболовлю. Тепер вже вони ловили щук і карасиків разом – їхні лунки були поряд. А коли приїжджали додому, то не могли наговоритися. І чай трав’яний був таким смачним!
А якось Федір прийшов до Галини серед будня. Серйозно мовив: “У мене сьогодні день народження. Теє, наших не вернеш, ми їх будемо любити і пам’ятати. А ти виходь за мене заміж. Не випадково ж я тебе зустрів на риболовлі, в нас багато спільного. Правда?” Галина пообіцяла поговорити з дітьми.
Хвилювалася, що скажуть діти і онуки, бо їхня думка була для неї дуже важливою. Але хвилювалася даремно, бо вони були не проти, головне, щоб мамі було з ким вечорами чай пити та на озеро їздити. Ще підсміювалися з неї: “Тепер наші рибні запаси збільшаться вдвоє, бо дядько Федя, як порядний господар, буде свій улов до загального холодильника складати”.
Весілля не було, тільки вечір, на який приїхали діти. Привітали маму з поповненням у хаті. І всі дружно взялися за уху. Отак захоплення жінки привело її до щастя. А може, це доля їх таким чином вела один до одного.
Маргарита ІВАНОВСЬКА.
Фото ілюстративне – dom.ria.
