– У неділю з ранку ми у супермаркет поїхали, чоловік за кермом, як завжди, я поруч, – розповідає 30-тирічна Мар’яна. – Тут дзвінок від свекрухи, я все чую. «Ой, синку, я в поліклініці. Йшла по вулиці, посковзнулася. Вийшли, будь ласка, тисячу гривень!». Мені так прикро стало. Ну скільки можна вже?
– Що, часто таке буває?
– Прохання дати грошей? Так таке питання у нас виникає регулярно. Я розсердилася цього разу, взяла його телефон, кажу, Антоніно Василівно, а навіщо вам тисяча гривень і конкретно зараз? У нашій поліклініці все безкоштовно, таксі по місту – фіксована ціна, десь гривень 50 в вашому напрямку. А за цілих 100 гривень водій вас до квартири на руках віднесе. Яка тисяча гривень? Може, кажу, вистачить вже просити гроші у сина? Вона схлипнула, така – ну спасибі, синок, що не відмовив рідної матері! – і поклала телефон. Чоловік образився на мене. Став говорити, навіщо я втручаюся, хто просить мене це робити? Так я тому і втручаюся, що сам він не може відмовити їй ні в чому! «Так, мамо, зараз, мамо!» А у мами апетити ростуть з кожним днем, відверто кажучи, а їй відмовити ніхто не може, ні я, ні чоловік.
Мар’яна з чоловіком Володимиром в шлюбі вже п’ять років, заробляють вони непогано, збирають на початковий внесок на своє власне житло, живуть поки в квартирі родичів Мар’яни за символічну плату, за комуналку. Цієї осені квартиру доведеться звільнити, туди переїде син родичів. В принципі, грошей накопичено вже достатньо, квартиру можна брати вже зараз, але поки є можливість, подружжя молоде не поспішає, поки трішки ще назбирають і відкладуть.
Квартиру купувати будуть влітку, ближче до осені.
Батьки у Мар’яни та Володимира живуть в різних містах, Мар’янині батьки ще працюють і взагалі люди самостійні вони, ніколи нічого не просять і не беруть, навіть за дорогі подарунки докоряють дочці з зятем – зовсім нерозумні стали, чи що, навіщо так витратилися? Свекруха ж – пенсіонерка, їй 65 років, і Володимир вважає, що зобов’язаний їй допомагати матеріально.
– Ми і допомагаємо Антоніні Василівні, – розповідає Мар’яна. – Володимир за квартиру платить повністю, бо оплачує мамі комунальні послуги, в аптеку ходить, телефон її теж на ньому, постійно рахунок поповняє. Доставку продуктів я замовляю на її ім’я і оплачую з нашої карти. Ну, чесно кажучи, замовляю без вишукувань всяких, стараюся найдешевші продукти брати. Крупи, макарони, картопля, рослинна олія, чай, цукор, пральний порошок, все важке, що непросто притягти з магазину старій людині. І так, я вважаю, що це хороша допомога. І мама моя зі мною повністю згодна. Далеко не всім пенсіонерам діти ось так же продукти на будинок замовляють, щоб мама сиділа вдома і нікуди не виходила зовсім, але всі ж якось живуть, економлять, грошей не просять у своїх дітей постійно, нам же теж зараз не легко зовсім.
– А ваша, мабуть, просить?
– Так! Причому, на її особисті потреби у неї залишається вся її пенсія. Так, вона у неї невелика, свекруха отримує мінімальну. Але при тому, що комуналка заплачена її сином щомісяця і основні продукти в будинку є, цілком, я вважаю, достатня, щоб дзвонити і щось ще просити у сина. Хіба це нормально?
Причому, просить свекруха не прямо, а по-хитрому, постійно вигадуючи щось.
– Дзвонить Володимиру і починає – ось, зайшла в магазин фермерських продуктів, побачила там сир хороший, по 200 гривень кілограм, він такий смачний, але я, звичайно, собі дозволити не можу, беру найдешевший, а так хочеться того, хоч трошки, хоч маленький кусочок. Але 200 гривень, це куди ж. Володимир їй раз, і 200 гривень на карточку перераховує. Я кажу, навіщо? Ну хочеться людині, каже, хай купить. Ну як так? Ну хочеться, я розумію, кілограм сиру на одну людину – це ж скільки його з’їсти за раз можна, вибачте! Ой, каже, я і не подумав, правда! А що, вже пізно! Сто грам б собі взяла з пенсії, їй би вистачило.
Наступного разу Антоніна Василівна дзвонить і розповідає, що машинка пральна не вмикається, треба б майстра запросити додому, але грошей немає, доведеться чекати до пенсії. Або що праска не працює, потрібно нову купувати, є погані, але по гривень 400, а хороші десь до тисячі гривень будуть, і краще вона купить собі погану, тому що тисяча гривень для неї – то великі гроші. Або що пригледіла собі дешеву сумку, стара вже порвалась, а на нову зараз зовсім не вистачає.
– А ще улюблене прохання моєї свекрухи: «Синку, будеш їхати в гості до мене, заїдь в магазин, він же якраз по дорозі буде, купи мені квіткові горщики, я тобі потім гроші віддам!». Напевно, зайве говорити, що жодного разу не віддала?
І начебто суми-то всі такі, що сперечатися з чоловіком і не хочеться зовсім – 200, 300, 400, 500 гривень. Але це ж все накопичується з часом і за рік нормально так виходить ми з Володимиром витрачаємося на його маму.
– Я тут за місяць порахувала, скільки ми їй перевели, прикупили і привезли – це крім обумовленої допомоги у вигляді продуктів і оплати комуналки. У Володимира питаю – як ти думаєш, скільки ми мамі твоїй в лютому місяці за місяць грошей віддали? Він каже, ну не знаю, тисяч може півтори, може. Так? – відповідаю. – А 3 тисячі не хочеш?» Він не повірив навіть, сів перевіряти. Сам був здивований. Так, каже, треба якось з цим зупинятися, я навіть не думав, що стільки виходить.
А тепер ось мати знову зателефонувала з проблемою – дайте грошей.
Мар’яна посперечалася тоді з Володимиром – її доводи про те, що тисяча гривень – це багато в даній ситуації, він навіть слухати не став. Перевів гроші матері, так як вона того і просила.
– Нехай бере і робить все, що треба! – заявив чоловік. – Це питання здоров’я, не жарти.
Ну не буду ж я розлучатися з чоловіком через тисячу гривень. Що мені робити, адже Володимир навіть слухати мене не хоче зовсім?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – hayam-cafe.