Зараз я давно на пенсії, звичайна бабуся, що живе в селі. Колись я працювала дояркою, тоді це вважалося престижною і добре оплачуваною роботою. Мій чоловік працював трактористом. Жили ми не дуже багато, але в будинку завжди було м’ясо, олія, овочі та фрукти. Ми тримали невелике господарство; і курей, і корову, і свиней.
У нас з чоловіком народилася дочка Віра. Вона росла чудовою дівчинкою з дуже доброю і щирою душею. Віра дуже любила все живе. Здавалося, що все, чого вона торкається, оживає, починає рости, цвісти і плодоносити. У школі вона вчилася добре та вирішила, що поїде поступати в інститут, щоб стати агрономом. Так і сталося. А поки Віра вчилася, вона їздила по полях та садах, давала консультації та слушні поради.
Там же в інституті вона зустріла свого майбутнього чоловіка – Павла. Він був викладачем і сподобався Вірі своїм серйозним обличчям та розумними промовами. Павло до знайомства з Вірою вже був одружений, тільки дружина від нього втекла до якогось артиста, залишивши двох діток: Любу і Олега.
Коли Віра вперше прийшла до Павла додому, то дуже хвилювалася, але даремно. 5-річна Люба підійшла до неї, взяла за руку і сказала: «Здрастуйте, мамо!». Олег теж одразу прийняв мачуху як рідну матір.
За кілька місяців Віра з Павлом одружилися. Жили вони дуже добре, можна сказати душа в душу. Діти швидко звикли до нової мами, а Віра полюбила їх як рідних. Спільних дітей у Віри з Павлом не було. Доньці дуже хотілося народити дитину, але доля чомусь розпорядилася інакше.
Поки моя донька працювала агрономом, вона не лише заробляла гроші, а й отримувала досвід. Вона дуже швидко стала відомим фахівцем, а за кілька років їй виділили квартиру, яку вона пізніше приватизувала. Якийсь час у тій квартирі жили наші родичі, бувало, що її здавали студентам. Але найчастіше квартира порожня. Там Віра вирощувала нові види кімнатних рослин та приходила почитати книги. «Це – мій притулок», – говорила донька.
Коли Люба з Олегом виросли і роз’їхалися різними містами влаштовувати особисте життя, Віра затужила. Якось вона зателефонувала мені і під час розмови впустила телефон, зв’язок зник. Я передзвонила зятю. Виявилося, що Вірі стало недобре.
Її відвезли в стаціонар, де чоловікові сповістили, що недуга надто серйозна і найгіршого, швидше за все, не оминути.
За два місяці її не стало. Павло ходив сам не свій, а я не розуміла, чому діти – Люба з Олегом не приїхали, щоб провести маму в останню путь. Я прямо запитала про це зятя, а він сказав, що у них термінові справи з’явилися. Та й чим вони тепер допоможуть?
– Які можуть бути справи? Не стало їхньої мами.
– Ну, рідна ж у них є…
– Ах, рідна. Де ж ця мати була останні двадцять років?
Розмову перервали родичі зі співчуттями. Мені було дуже прикро, адже я вважала їх своїми онуками, а вони навіть не приїхали попрощатися востаннє.
А через тиждень не стало Павла, він не витримав розлуки з коханою. І тут почалася наша історія. Через кілька тижнів мені надійшов лист від адвоката моїх «онуків». Вони вимагали свою частку у квартирі, що належала Вірі. У низці незрозумілих мені термінів і законів я вловила лише «будучи законними спадкоємцями».
Тобто вони пропонували мені без суду поділити нерухомість Віри. Ось як це називається? Значить, провести маму в останню путь часу не знайшлося, а на зустріч із адвокатом – час був.
Я, розумію, вони вважають, що я – бабуся з села, яка нічого не розуміє. Та й навіщо мені квартира у місті? Але після такого ставлення до пам’яті моєї єдиної дочки нічого їм не дістанеться.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
