В свої 42 роки Антоніна залишилася практично самотньою. Рятувала тільки робота і невеликий город, який був біля хати. Весь день шукала собі заняття, аби лише відігнати сумні думки, щоб хоч трохи забутися.
Її коханого чоловіка війна забрала ще 8 років тому. Олег був військовим, з перших днів поїхав на Схід. Куля ворога була невблаганною.
Антоніна тоді ледь не збoжеволіла, але знайшла в собі сили жити далі заради їхнього тоді 12-тирічного синочка. Михайлик був як дві краплі води схожий на батька. А коли закінчив школу, то не вагався ні хвилини – поступив у військове училище.
Тільки серце матері чомусь не раділо, наче відчувало щось недобре. Так і сталося… Бо вже 25 лютого Михайло повідомив матері, що йде воювати, бо по-іншому просто не може.
Тримати сина Антоніна не стала: плела маскувальні сітки, збирала разом з волонтерами все необхідне на фронт, а довгими ночами не переставала молитися, щоб вберіг її синочка і всіх хлопців, що зараз захищають рідну землю ціною власного життя.
Зв’язок з сином обірвався ще два місяці тому. Скільки сліз пролила, скільки порогів пооббивала, щоб знайти Михайлика, але жодної звістки не було. За цей час голова стала геть сивою, а очі просто вицвіли від сліз.
Якось Антоніна йшла селом і побачила молоду жінку з дитиною, переселенку зі Сходу, яка з своїм шестирічним сином шукала помешкання в їхньому селі.
Довго не думаючи, Антоніна забрала їх до себе додому. Маленький Артемко вечорами розповідав їй різні історії, а вона прикипіла до нього наче до рідного – разом переносити горе було хоч трохи та й легше.
А вчора нарешті прийшла довгоочікувана добра звістка – знайшовся її Михайло, в лікарні, але головне, що живий!
Віримо в перемогу України! Нехай Господь береже кожного захисника! Щоб матері чули лише добрі новини! Слава Україні!
Фото ілюстративне.
