– Які ще святкування, мамо? Що ти собі таке вигадуєш, це ж робочий день, – заявила мені донька, коли я покликала її з чоловіком і онуками на свій день народження.
Мені так прикро було, що словами не передати. Я ж не планувала грандіозних святкувань, не хотіла ніяких подарунків, а просто хотіла в цей особливий для неї день зігрітися теплом рідних людей.
Мені 64 роки. У мене двоє дорослих дітей – син і дочка, яким я завжди намагалася дати найкраще, що могла. Мій син уже досяг 40 років, а донька – 35. Обоє одружені, мають дітей і живуть окремо. Кожен із них вибрав своє життя, але я не можу позбутися відчуття, що вони чогось від мене очікують, чого я їм не дала. І це відчуття лягло важким тягарем у мене на душі.
Ми з чоловіком досі живемо в нашій однокімнатній квартирі. Квартира ця – старе надбання, чоловік отримав її на заводі, коли ми ще були молодими. Вона завжди була нам домом, хоч і маленьким, але затишним. За ці роки ми нагромадили багато спогадів, але й багато усього відкладали на потім, бо у нас не було грошей. Ми навіть відпочивати ніколи не їздили, бо нам ледве вистачало коштів на життя.
Коли мої діти були маленькими, я багато працювала, я робила все, щоб вони не відчували нестачі. Я вдивлялася в них, аби побачити їхні мрії, і робила все, щоб ці мрії ставали реальністю. Я дала їм освіту, бо вважала, що маючи гарний старт вони зможуть самі непогано влаштуватися в житті.
Я завжди вірила, що любов і підтримка – це те, що потрібно людям, а гроші – лише тимчасова частина їхнього життя. Може, я помилялася?
Дочка вийшла заміж і пішла жити до свого чоловіка. Вони з чоловіком почали своє життя, і я не могла не радіти за них.
Син із дружиною досі знімають квартиру, і це мене турбує. Я запитувала їх, чому так, і відповідь завжди була: «Немає коштів».
Я не знаю, як допомогти. На своїй роботі, на жаль, я не можу заробити великих грошей, а їздити на заробітки за кордон мені страшно. Проте я завжди думала, що найважливіше для моїх дітей – це отримати гарну освіту, вирости порядними людьми.
І ось тепер, коли я стала значно старша, я більше не можу дати дітям те, що, можливо, вони від мене чекають. Може, це все через гроші? Чи може я просто не розумію, чому мої діти не хочуть приїжджати до мене?
Останній раз я запросила їх на свій день народження. Мені здається, що це важливий момент – коли ми, дорослі люди, можемо разом святкувати, згадувати минуле, разом переживати і будувати нові плани.
Та вони обоє відмовилися. Донька сказала, що це робочий день, і їй не вийде, а син так і не зателефонував. Я розумію – вони мають свої справи, але мене це неабияк зачепило, адже день народження у мене раз у рік.
Моя подруга, сусідка Тетяна, живе зовсім по-іншому. У неї є одна дочка, і вона, хоч і не може дати їй багато, постійно підтримує її, допомагає, і та регулярно навідується до неї. Тетяна розповідала, що її дочка купує їй продукти, допомагає фінансово, і, як би не було важко, вона завжди знаходить час для матері.
Тетяна на моїй стороні, хоча і каже, що це не просто так – в кожній сім’ї є свої нюанси. Але чому так? Чому мої діти не приїжджають, навіть якщо я дуже цього хочу? Можливо, я не зуміла показати їм, що важливо бути разом? Можливо, я надто сильно зосереджувалася на тому, щоб вони були самостійними, і тепер вони не відчувають потреби у мені, як колись?
Мені дуже хочеться побачити своїх дітей. Хочу почути їхні голоси, побачити їхні обличчя, їхні щирі посмішки. Але що робити, коли вони не приїжджають? Не знаю. Здається, що я не виконала своїх батьківських обов’язків до кінця, і тепер запізно щось змінювати.
Однак я не можу звинувачувати їх. Вони виросли, мають свої родини, і вже мають свої життєві труднощі. Я знаю, що не все можна вирішити за допомогою грошей, навіть якщо вони так важливі в сучасному світі. Але інколи здається, що за ними ховаються всі проблеми і всі відповіді. І як би ми не намагалися, любов і підтримка стають менш помітними на тлі фінансових труднощів.
Я пам’ятаю своє дитинство. Мої батьки теж не могли мені багато дати. Ми жили в маленькій квартирі, і в мене не було ні кімнати, ні багато іграшок, як у дітей інших. Але вони дали мені щось набагато більше – вони вчили мене працювати, поважати людей і цінувати те, що маємо.
Вони виховали мене так, щоб я могла вижити і бути щасливою з тим, що маю.
Я хочу вірити, що мої діти теж зрозуміють це. І хоч я не змогла дати їм всього, я дала їм все, що могла. Я вірю, що вони це зрозуміють одного дня. І хоча я дуже хочу, щоб вони стали частіше приходити до мене, допомагали, я знаю, що їхнє життя – це їхній вибір.
Можливо, не потрібно всього вимірювати грошима. Адже любов не має ціни. Важливо, що залишиться в серці, коли прийде час.
На день народження до мене так ніхто і не прийшов. Лише зателефонувала сваха з Греції, вона там на заробітках. Я їй подякувала, а потім поскаржилася на дітей, на що сваха мені таке заявила, що я досі оговтатися не можу.
Вона мені сказала, що я сама винна – сиджу вдома на теплому дивані замість того щоб їхати за кордон на заробітки і допомагати дітям.
Я не можу в це повірити, невже і справді діти перестали мене цінувати лише тому, що я не захотіла на заробітки їхати?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
