Ранок почався з дратівливого вібрування телефона на тумбочці. Марія Степанівна розплющила очі й зітхнула. На екрані світилося: «Син». Вона не взяла слухавку. Не тому, що не любила Сергія — серце матері любити не перестане, — а тому, що знала: знову почнеться та сама розмова. Розмова, яка витягує з неї життя.

Вона встала, накинула теплий халат і пішла на кухню. Квартира зустріла її тишею, але це була затишна тиша. Тут, на підвіконні, ще стояла герань, яку вони садили разом із покійним чоловіком, Петром. На стіні — годинник, що цокав у такт її думок уже тридцять років.

Через годину у двері подзвонили. На порозі стояв Сергій. Вигляд у нього був знервований, куртка розстебнута, в очах — рішучість, яка завжди лякала Марію.

— Мам, ну чому ти не береш слухавку? Я ж хвилююся, — сказав він, проходячи на кухню без запрошення.

— Та прибирала трохи, не чула, синку. Чай будеш?

— Не треба мені чаю, ма. Ти ж знаєш, чого я прийшов. Ми вчора з Оленою знову рахували. Нам не вистачає рівно стільки, скільки коштує ця квартира. Ну мам, ну будь людиною! Навіщо тобі ці шістдесят квадратів? Тут же однієї комуналки на пів пенсії.

Марія сіла на табурет і склала руки на колінах.

— Сергію, ми ж уже говорили. Це мій дім. Тут Петро кожну поличку прибив. Куди я піду?

— Ой, знову ці спогади! — Сергій сплеснув руками. — Мам, дивись тверезо на речі. Тітка Анна живе на дачі під містом. Там велика хата, грубка, город. Вона сама там нудьгує. Поїдеш до неї, будете вдвох господарювати. Свіже повітря, кропива, кози — краса! А ми нарешті з’їдемо з орендованої квартири у свій будинок. Ти ж хочеш, щоб твій син був щасливий?

Марія мовчала. Вона згадала невістку Олену. Минулого тижня та заходила «на каву».

— Маріє Степанівно, — казала Олена своїм крижаним голосом, — ви ж розумієте, що будинок — це інвестиція в майбутнє ваших онуків. А квартира в старому будинку тільки дешевшає. Сергій обіцяє, що ми вас заберемо до себе, коли мансарду добудуємо.

«Коли добудуєте…» — подумала тоді Марія. Вона знала: у тому будинку для неї місця не знайдеться. Олена навіть на поріг її не пустить далі вітальні.

— Синку, а якщо я захворію? — тихо спитала Марія. — До лікарні з села далеко. А тут — аптека за рогом, поліклініка…

— Та що ти себе ховаєш раніше часу! — відмахнувся син. — Тітка Анна он як огірок бігає. Коротше, ма, виставляємо на продаж після свят. Я вже й маклера знайшов.

Коли Сергій пішов, Марія довго сиділа в темряві. Їй здавалося, що стіни квартири стискаються, намагаючись захистити її від несправедливості.

Напередодні Нового року Марія відчула таку самотність, що хотілося кричати. Син подзвонив лише щоб спитати: «Ну що, документи зібрала?».

Раптом пролунав дзвінок від сестри Анни. — Маріє, ти що, знову плачеш? — голос сестри в слухавці був енергійним і трохи грубуватим.

— Я ж по голосу чую! — Ох, Ганнусю… Сергій зовсім замучив. Каже, продавай і крапка. Каже, я егоїстка, про його майбутнє не думаю.

— Знаєш що, — відрізала Анна. — Бери сумку, накидай туди теплих речей і бери таксі до мене. Зараз же! Будемо Новий рік разом святкувати. Я качку запекла, наливка готова. А квартиру зачини на всі замки і нікого не пускай. Нехай побігає твій «бізнесмен».

Марія вагалася лише хвилину. Вона зібрала речі, вимкнула газ, перекрила воду й поїхала.

Дача Анни була в затишному селищі, де сніг лежав чистими ковдрами, а повітря пахло морозною хвоєю. Вечір пройшов за розмовами. Вони згадували дитинство, батьків, як колись бігали босими по росі.

— Ти йому нічого не винна, Маріє, — казала Анна, підкидаючи дрова в грубку. — Ти його виростила, вивчила, на весілля гроші дала. Квартира — це твоє право на спокійну старість. А він нехай сам лапи розминає.

Раптом надворі почулося гупання, а потім — протяжне скавчання біля хвіртки. Жінки перезирнулися. — Хто це там у такий мороз? — Анна накинула куфайку й вийшла на ганок.

Через хвилину вона повернулася, а за нею, шкутильгаючи, зайшов величезний золотистий ретривер. Собака був увесь у снігу, вуха притиснуті, очі повні болю.

— Ой, бідненький! — сплеснула руками Марія. — Такий красивий, і нашийник є.

Вона набрала в миску теплої води, винесла залишки качки. Пес їв жадібно, але обережно, раз у раз поглядаючи на жінок великими розумними очима.

— Це пес пана Михайла, — зауважила Анна. — Він тут за дві вулиці має маєток. Багатий чоловік, але самотній. Дружина в нього померла років п’ять тому. Мабуть, Боцман злякався петард і втік.

Наступного ранку, коли сонце ледь почало підійматися над засніженими соснами, до хвіртки під’їхав високий сивий чоловік у дорогому пальті, яке зовсім не личило сільським пейзажам. Він виглядав розгубленим.

Марія якраз вийшла на подвір’я розім’ятися.

— Доброго ранку! — вигукнув чоловік. — Вибачте, ви не бачили великого світлого пса?

— Бачили, бачили! — посміхнулася Марія. — Він у нас у хаті, біля грубки гріється. Заходьте.

Чоловік, якого звали Михайло, зайшов до хати. Треба було бачити, як великий, солідний чоловік опустився на коліна перед псом.

— Боцман! Ну як ти так, друже? Я ж ледь з розуму не зійшов. Учора під час салютів він вискочив з машини, я й не помітив одразу. Весь ліс обійшов…

Михайло підвівся і подивився на Марію. У нього був дуже теплий погляд — спокійний, без тієї гарячкової жадібності, яку Марія звикла бачити в очах сина.

— Дякую вам величезне. Ви навіть не уявляєте, що для мене цей пес. Це остання пам’ять про дружину. Давайте я вам віддячу… грошима, чи, може, щось потрібно?

— Та що ви, Михайле, які гроші? — щиро здивувалася Марія. — Ми просто пса обігріли. Самі знаєте, який мороз. Сідайте краще чаю випити, у нас пиріжки з капустою ще теплі.

Михайло затримався на годину, потім на дві. Виявилося, що він теж любить класичну літературу, знає все про садівництво і страшенно сумує за справжньою домашньою атмосферою.

Минуло два тижні. Марія залишилася в селі в Анни. Сергій дзвонив щодня, спершу благав, потім кричав. — Мамо, ти що, здуріла на старість? Сидиш у тому селі, телефон не береш. Ми вже з покупцем домовилися на перегляд, а в тебе ключі! Приїжджай негайно!

Марія слухала це, сидячи на веранді. Поруч на снігу грався Боцман — Михайло тепер щодня заходив «провідати рятівниць». Він привозив фрукти, дорогий чай і просто розмовляв із Марією.

Одного разу, коли Михайло проводжав Марію з прогулянки до лісу, він зупинився і взяв її за руку.

— Маріє, я не майстер довгих промов. Мені шістдесят вісім, вам — шістдесят шість. Ми обоє знаємо, що таке втрата і що таке самотність. Мені з вами… дихається легко. Мій будинок великий, там порожньо. Переїжджайте до мене. Не треба жодних весіль, якщо не хочете. Просто будьмо разом. Мені потрібен друг, і, якщо дозволите, я буду вашою опорою.

Марія відчула, як до горла підкотився клубок. Це було так просто і так чесно. Без вимог продати квартиру, без ультиматумів.

Вона взяла тиждень на роздуми. А потім подзвонив Сергій.

— Коротше, ма, я завтра приїжджаю з маклером. Відчиняй двері квартири, або я викличу слюсаря. Це і мій дім теж, я там прописаний!

Марія відчула, як усередині щось обірвалося. Останні краплі провини перед сином випарувалися.

— Приїжджай, синку, — спокійно відповіла вона. — Я теж буду.

Коли Марія під’їхала до свого будинку, біля під’їзду вже стояв Сергій з Оленою та якимось чоловіком у шкірянці. — Ну нарешті! — пирхнула Олена. — Ми тут на морозі пів години чекаємо.

Вони піднялися в квартиру. Марія мовчки відімкнула двері. Усе було так само — затишно, чисто.

— Ось, дивіться, — Сергій почав водити маклера кімнатами. — Стіни міцні, вид на парк. Мам, де документи на право власності?

Марія сіла в своє улюблене крісло.

— Документів не буде, Сергію.

Син завмер посеред кімнати.

— У сенсі? Ти що, їх сховала? — Ні. Я просто нічого не буду продавати. Я виходжу заміж. Ну, не зовсім заміж, але я йду жити до Михайла. Ви його не знаєте, але він хороша людина.

Олена голосно засміялася:

— Яке заміж? Маріє Степанівно, вам скільки років? Вас же просто обдурять, залишитесь на вулиці! Тим більше, якщо ви йдете до нього, то квартира вам ТИМ БІЛЬШЕ не потрібна!

Сергій підійшов ближче, його обличчя почервоніло

— Мамо, ти про себе думаєш? А як же будинок? Ми вже аванс внесли, сподіваючись на ці гроші! Ти нам життя ламаєш через якогось діда з собакою! Ти егоїстка! Звичайна, стара егоїстка!

Марія подивилася на сина. Вона шукала в його очах хоча б краплю любові чи турботи про неї, але бачила лише цифри і квадратні метри.

— Можливо, — тихо сказала вона. — Якщо бажання мати свій куточок і право на особисте щастя — це егоїзм, то нехай буде так. Квартиру я не продам. Це моя гавань. Якщо мені з Михайлом стане погано — я повернуся сюди. Якщо хочете — живіть тут самі. Платіть комуналку, доглядайте за квітами. Я дозволяю вам тут жити безкоштовно. Але продати — ніколи.

Сергій вибухнув лайкою, Олена розвернулася і вийшла, гучно гримнувши дверима. Син кинув на стіл ключі й пішов за нею.

Марія сиділа на терасі великого, світлого будинку Михайла. Перед нею розстилався сад, де вже почали зав’язуватися яблука. Боцман лежав у її ніг, підставивши вухо під її долоню.

Михайло вийшов з дому з двома чашками чаю.

— Про що думаєш? — запитав він, сідаючи поруч. — Про життя, Мішо. Про те, як швидко все змінюється.

У Сергія все пішло шкереберть. Будинок вони так і не купили — банк відмовив у кредиті через низьку зарплату Олени. Квартиру мамину вони здали в суборенду, намагаючись заробити, але там щось пішло не так: мешканці затопили сусідів, і Сергію довелося виплачувати величезні збитки. З роботою теж почалися проблеми, і тепер він з Оленою жив у тій самій квартирі, яку так хотів продати, постійно сварячись через брак грошей.

Марія іноді дзвонила йому. Він відповідав коротко й сухо, все ще тримаючи образу. Вона не нав’язувалася. Вона допомагала йому грошима зі своєї пенсії та оренди іншої маленької нерухомості, яку їй допоміг оформити Михайло, але квартиру тримала «в руках».

Вона зрозуміла одну важливу річ: любов до дітей не означає самознищення. Вона віддала синові все, що могла, поки він ріс. Але свою душу і свій спокій вона мала залишити собі.

Михайло обійняв її за плечі. — Знаєш, Маріє, ти не егоїстка. Ти просто навчилася себе поважати. А це — найскладніша наука в житті.

Марія посміхнулася. Вона нарешті була вдома. І не важливо, де саме — у старій квартирі чи в цьому маєтку. Головне, що всередині в неї більше не було страху.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинила мама, коли відмовилася продавати квартиру, щоб допомогти синові?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.