Якби років 15 тому Аллі хтось сказав, що матиме іншого чоловіка, вона неодмінно розгнівалася і стала переповідати про усі плюси свого чоловіка. А потім Алла знайшла Його. Ось на фотографії він у Єгипті, на морі з дружиною і донькою. Коли почула, що колишній однокласник знайшов її офіс, у неї почали труситися руки. Вона схопила косметичку, швиденько підправила макіяж і вийшла з кабінету назустріч “хвостику”
Вона підійшла до офісу і кинула букет вишуканих рожевих троянд у смітник. І знову зітхнула з жалем: ну як же він не розуміє, що їй на роботі не потрібні багатозначні погляди і зайві запитання. Його наполегливість та впертість і тут не підлягала перевихованню. “Це ж нормально дарувати жінці квіти! Ну приходиш ти з ними з обіду, і що? Я б тобі їх щодня дарував!” — повторював чоловік, а жінка щоразу “передаровувала” знак уваги металевому бачку… За матеріалами
Якби років 15 тому Аллі хтось сказав, що матиме іншого чоловіка, вона неодмінно розгнівалася і стала переповідати про усі плюси свого чоловіка. Стрункий, з почуттям гумору, щедрий, а любить її як! З роками він став хорошим батьком і добрим господарем. У 30 вже займав солідну посаду і, як кажуть, усе тягнув у сім’ю. Володя став Володимиром Петровичем, стрункість сховалась під невеликим пузцем, а почуття гумору… воно залишилось лише для людей. Причому не всіх, а лише його кола. Вдома з Аллою він був більше песимістом, втомленим навантаженнями і часто повторював, яка ж відповідальна у нього посада. Хоча і вона не була його утриманкою, мала свій невеличкий бізнес.
— Мамо, ну як ти оце терпиш? І чого тато весь час вихваляється? Он дядя Микола більший начальник, а тьотю Олю не соромиться на людях, — казав 10-річний Максим.
Що Алла могла відповісти сину? Звісно, як кожна мати, пояснювала, що такий вже у тата характер, важка робота, але як і раніше він їх любить. Вони обоє навіть стали називати його командиром, бо повертаючись з роботи, він і вдома залишався начальником, керував і на дачі. А Володимиру звернення “командир” подобалось. Для нього це було щось на зразок “мы, Николай Второй”.
ЗНАЙШОВ ФІРМУ САМ
А потім Алла знайшла Його. Як? Та просто — на сайті. Її колишній “хвостик” — так у класі називали Сашка — виявляється жив у сусідньому місті. Пошук задала просто так, не сподіваючись ні на що. Просто згадала, як Сашко постійно чіплявся до неї на перервах, смикав за довгу косу і навіть підкладав на стілець кнопки. Тому і прозвали його “хвостиком”. Коли комп’ютер видав дві адресати, сумнівів не залишилось. Другий Сашко не підходив по віку. Зайшла на сторінку і познайомилась вдруге. Статний, підтягнутий чоловік, у якого залишилась та ж безпосередня усмішка. Ось на фотографії він у Єгипті, на морі з дружиною і донькою, в своєму офісі. О боже, “хвостик” став банкіром!
Написати йому повідомлення Алла наважилась лише через кілька днів. Воно було коротким: “Привіт! Пам’ятаєш однокласницю, до коси якої ти був небайдужим?” Відповідь прийшла у той же день. Місяць вони листувалися, передзвонювались, і Алла ніяк не могла наважитись на зустріч, яку Сашко пропонував. Вона боялась, бо відчувала, що усе не закінчиться просто так. У своїх листах він ставив багато питань, цікавився її сім’єю, бізнесом. Єдине, на що не відповідала — де знаходиться її офіс. Але… він знайшов фірму сам. Так, інтуїція її не підвела.
— Алло Євгенівно, до вас клієнт, — доповіла офіс-менеджер.
— Я не призначала на цей час зустрічей нікому, — відрубала вона різко — мала багато справ.
— Він каже, що записувався на зустріч 15 років тому, — перервав її буркотіння голос секретаря.
І тоді у неї почали труситися руки. Як у школі перед екзаменом. Вона схопила косметичку, швиденько підправила макіяж і вийшла з кабінету назустріч “хвостику”.
— Заходьте, пане Олександр! — діловитим тоном мовила вона, стараючись не дивитись йому в очі.
Опанувала себе лише тоді, коли Сашко узяв її за руку.
— Ну, ти ж знаєш, що сьогодні знайти адресу простіше простого, а я настирний, — сказав він. — Ходімо десь пообідаємо, обіцяю, що кнопки підкладати не буду.
І Алла здалася, покинувши купу нагальних справ, паперів. Під час обіду він не раз дивував Аллу своїми жартами, спогадами. У кінці десь вийшов і повернувся з шикарним букетом рожевих троянд. Такі колись росли біля її дому. Вона їх дуже любила. Через тиждень він чекав її у тому ж ресторані. І знову обід завершили квіти, а вечеряли вони вже у готелі…
ЗУСТРІЧІ БУЛИ МАЛЕНЬКИМИ СВЯТАМИ
Син був у таборі, чоловік — у відрядженні, тому виправдовуватись не довелося ні перед ким. Та вона і не почувалась винною. Навпаки — щасливою, бо стільки тепла, ніжності і уваги чоловік дарував їй хіба на початку спільного життя. Власне з Сашком їй було добре не лише як жінці, а просто як людині: вони говорили про все, ділились спогадами про школу, виливали одне одному душу. Алла ловила себе на думці про те, що саме ця, дружня частина їхніх стосунків для неї головніша. А він казав, що спільність душ єднає.
Якось взимку їй довелося поїхати у відрядження в маленьке містечко. Справи затяглися на довше, аніж розраховувала, і погода почала псуватись. Сашко зателефонував, аби дізнатись, як у неї справи.
— Нікуди не їдь, не ризикуй зі своєю машиною. Там є готель? Поселяйся. Я виїжджаю, а вранці приїдемо разом, — швидко прийняв рішення він, а вона погодилась.
Готель був паскудним — навіть традиційних склянок з графином там не було. Тому її улюблений яблучний сік, який привіз Сашко, довелося пити… з попільнички.
— Знаєш, я напевне до цього не додумалась би, — казала Алла, дивлячись як він акуратно наливає рідину у чорну ємність. Він знову здивував її швидко прийнятим рішенням і своєю простотою. Зробивши кілька ковтків, сказала:
— Так, сік з попільнички — це щось!
Вранці завірюха, як на замовлення, вщухла і Алла зі своїм невеликим водійським стажем впевнено їхала за його авто. Такі зустрічі були для неї маленькими святами і після чергової вона цілий день почувалась, як на крилах. А ще стала помічати, що після них чомусь чоловіки стали липнути, як мухи: одні з компліментами, інші — просто поїдали очима.
— Це нормально, ти ж уся світишся! — казала її незаміжня подруга Наталя — єдина, хто був в курсі її роману.
— Це лише твій благовірний не помічає нічого, а мужики, як бджоли, відчувають твої гopмoни щастя.
ТРОЯНДИ У СМІТНИКУ
Коли з Наталею Алла інколи обговорювала своє подвійне життя, говорила про безперспективність таких стосунків, тихий голос сумління, який інколи проривався назовні, подруга із сарказмом переривала:
— Ой, хто б про совість говорив! А те, що Володимир Петрович уже третій рік без відпустки і ви перестали жити повноцінним сімейним життям — це нормально? Замість друга — командир у хаті — так має бути? — обурювалась Наталя. — А перспективи… вони лише у бізнесі бувають, і то не завжди. Тобі добре з твоїм “хвостиком”? От і насолоджуйся! Доля дала тобі компенсацію за збитки сімейного життя.
…Алла поверталась з обіду. Знову з букетом. Ну ніяк не виходило вговорити його не робити цього. “Це ж нормально дарувати жінці квіти! Ну приходиш ти з ними з обіду, і що? Я тобі їх щодня дарував би!” — казав Сашко. А вона вкотре “переселила” троянди у металевий бачок біля офісу. Це було єдине, про що не знав її “хвостик”.
Діана РУДЕНКО
Фото ілюстративне, з вільних джерел
