На днях я почула історію своїх знайомих, вона досить таки сумна, з недуже хорошим кінцем, на жаль. І зараз я не хочу їм зовсім нічого радити, просто не хочу лізти в їх сім’ю, тому хочу написати це тут, можливо багато людей не зроблять помилку, яка зруйнує їх шлюб в майбутньому.
Шановні жінки, не поспішайте робити в своєму житті необдумані вчинки, щоб не зіпсувати своє життя і життя своїх близьких та рідних людей. Не всі негаразди в сімейному житті такі, як вони здаються на перший погляд, особливо коли ви дуже молоді.
Якби не моя мудра мама, свого часу, то напевно доля моя склалася б інакше, ніж зараз, і швидше за все – набагато гірше.
Спробую вам все описати – можливо, моя історія послужить комусь дуже добрим уроком.
Я вийшла заміж, коли мені був 21 рік, причому за свого однокласника, з яким навчалася в початковій школі.
Довелося потім з ним знайомитися ще раз – вже в дорослому житті, він зі своїми батьками їхав з нашого міста, вони оселилися в іншому місті, а після армії повернувся.
Ми якось навіть з весіллям не чекали довго, розписалися відразу з Євгеном.
Як зараз пам’ятаю, моя мама від нього була не в захваті зовсім, постійно казала, що Євген ще молодий зовсім, що не нагулявся, не готовий для важких сімейних обов’язків, але бачила в ньому перспективу – будь він трохи серйозніше, то зміг би бути відмінним сім’янином. Але для цього, мовляв, потрібні роки.
Тільки ось я, нікого не слухавши, поспішала зробити чоловіка сім’янином – стала мамою чудового малюка та стала сама як дитина вередувати, бо я ще й, можливо, сама не була готова до сімейного життя.
Напевно, таки Євген втомився від усіх моїх зауважень і забаганок, тим більше, на початку 90-х років не все так просто було дістати та купити, прогодуватися б.
Але таки знайшлася нова панянка, яка порахувала що краще “турбуватися про чоловіка, ніж він буде турбуватися про тебе”.
І мій чоловік став з сім’ї заходити до цієї пані – вона старша за нього, вже була заміжня, а потім розлучилася. Я пів року нічого не знала і навіть не здогадувалася про те, що відбувається поряд, тільки ще більше показувала свої примхи, від того, що чоловік десь затримується і вдома його знову чекало моє незадоволення.
А потім Євген сам мені про все розповів. Зізнався, можна сказати. Просто, спокійно, без зайвих слів – що йде від мене, що там йому краще та спокійніше: вона вислухає та пошкодує, а зі мною йому недобре.
Я благала, щоб Євген не робив помилки і залишився вдома з сім’єю, але він від мене пішов.
Я тоді намагалася знайти співчуття у своєї мами, але вона ж мене попереджала, щоб я теж приділяла йому увагу, а не лише просила щось для себе, як я це робила завжди.
Потім я намагалася вмовити чоловіка тим, що він дуже потрібен своєму маленькому синочку і що дитина має рости з власним батьком, але марно все це було.
Євген просто приходив вдень в садок до малюка, передавав йому подарунки. Хто шукає той завжди знайде! Гроші він давав справно, але ми розлучилися, я в надії чекала, що все повернеться, як і було.
А потім я вирішила спеціально, на зло Євгену, вийти заміж, щоб він побачив, що моє життя налагоджується і що все добре у мене та він не потрібний мені.
Мама моя мене відмовляла – мовляв, якщо чоловік не повернеться в сім’ю, то не треба робити нових помилок. У мене були варіанти наречених, але нікого я не кохала, лише Євгена свого.
Через рік розлуки я подала з одним чоловіком заяву до РАЦСу, просто хотіла, щоб про це Євген дізнався. Він таки дізнався, але ніяк не відреагував, і тоді я відмовилася від того заміжжя. Заспокоїлася на якийсь час, хоча не подобалося, що у нього інша сім’я.
А згодом до мене стали доходити чутки, що вони живуть погано, і я дуже раділа цьому. А вже майже через 4 роки колишній чоловік все частіше став навідуватися до нас.
Я стала спокійнішою до нього, завжди накривала стіл Євгену. Він начебто приходив з дитиною поспілкуватися лише, але насправді – до мене і ми обоє це розуміли.
Залишив він потім ту пані. Життя його і мене навчило, ми порозумнішали, можна сказати, з роками, я знайшла в собі сили пробачити ці непрості 5 років, ми знову розписалися, а потім одружилися.
Моя мама чомусь так і думала – що все складеться у нас саме так! Ми дуже змінилися і те, через що нам довелося пройти, лише зміцнило наші стосунки, якось так вийшло.
Нещодавно з чоловіком ми відзначили 20-річчя нашого другого весілля. Живемо чудово, душа в душу, син наш уже дорослий, свою сім’ю має. За ці 20 років ми майже не сперечалися – тема з розлукою для нас заборонена.
Я лише тепер з сумом думаю – якби я тоді не знайшла б у собі сили пробачити свого коханого чоловіка через 5 років, то що б зі мною зараз було?
А ви як вважаєте. Чи можна пробачити зраду через 5 років і знову впустити колишнього чоловіка в своє життя і сім’ю?
Фото ілюстративне.
