У селі всі знали Ольгу. Колись гарна, чепурна жінка, з охайним подвір’ям і дзвінким сміхом. Але життя її розкидало далеко від рідного дому: ще на початку двотисячних вона виїхала в Іспанію заробляти на дітей. Спершу думала – на рік-два, щоб дім підлатати, а воно затягнулося на десятиліття. Діти виросли, вивчилися, одружилися, а Ольга все залишалася «там». Працювала доглядальницею, прибиральницею, куховаркою – аби копійка була.

Михайло ж нікуди не виїжджав. Хазяйновитий чоловік, працьовитий, любив свою землю і господарку. Його часто бачили на городі чи біля худоби. Дружина його відійшла у вічність ще десять років тому, діти розлетілися по світу, і він залишився сам. Сусіди казали: «Он наш Михайло – і за плугом, і за косою, і на весіллі перший танець станцює». А сам він насправді давно відчував порожнечу в хаті.

Так сталося, що їхні діти подружилися. Син Ольги одружився з дочкою Михайла. І ось на весіллі, після довгих років розлуки з Україною, Ольга нарешті приїхала додому. Вона сіла в залі, скромна, в українській вишиванці, і всі дивилися на неї: змарніла від праці, але очі світилися добром.

Михайло під час свята не міг відвести погляду. Він дивився, як вона сміється, як поправляє хустинку, як підтримує молодих. І в голові крутилося: «Ось вона – моя жінка. Та, з ким я міг би доживати віку».

Він підійшов і запросив Ольгу до танцю.

– Олю, дозволиш? – простягнув руку.

– А чом би й ні, – усміхнулася вона.

І наче час повернувся на багато років назад. Вони танцювали під стару пісню, а люди дивилися й перешіптувалися: «Подивіться, які гарні. Мабуть, і справді пасували б одне одному».

Але коли весілля закінчилося, почалися розмови дітей.

– Мамо, – говорив син Ольги, – ти що надумала? Ви ж наші батьки, свати! Яка з вас пара?

– Тату, – казала донька Михайла, – люди сміятимуться! Ти вже старший чоловік, живи собі спокійно.

Але Ольга й Михайло відчували: їхня самотність нарешті може закінчитися. Вони почали бачитися. Ольга допомагала на городі, варила борщ, сміялася, згадувала Іспанію. Михайло показував господарство, радився з нею, носив яблука з саду.

– Знаєш, – сказала вона одного вечора, – я там у чужині мала гроші, але не мала з ким тієї радості поділити.

– А я тут мав хату, поле, але без жінки воно все пустка, – відповів він.

І обоє зрозуміли: вони одне одному потрібні.

Діти довго противилися. Одного разу навіть зчинилася сварка.

– Ви прикиньте, – гарячкував син, – як це виглядає? Свати зійшлися! Люди язиками заклюють.

– А що люди? – спокійно відповів Михайло. – Я прожив життя, і ще маю право бути щасливим.

Ольга мовчала, тільки сльози котилися по щоках. Вона так довго працювала, так багато віддала дітям, що тепер їй здавалося несправедливим чути докори.

Та з часом діти побачили, як змінилися їхні батьки. Михайло перестав ходити похмурий, на подвір’ї завжди лунала музика чи жіночий сміх. Ольга розквітла: вбиралася охайно, пекла пироги, садила квіти.

Одного разу онуки, приїхавши в гості, радісно закричали:

– Бабусю, дідусю, ви такі веселі разом!

І в той момент діти зрозуміли, що щастя батьків важливіше за всі пересуди.

Минуло кілька років. У селі вже звикли, що Ольга й Михайло – пара. Їх бачили разом у церкві, на ярмарку, на родинних святах. Люди перешіптувалися: «От бачиш, як добре, що не побоялися. Бо хто зна, скільки ще життя відміряно».

На подвір’ї Михайла тепер цвіли квіти, а в хаті завжди пахло пирогами. Ольга нарешті відчула, що не дарма прожила ті важкі роки. Вона мала людину, з якою можна було зустріти старість.

Одного вечора, сидячи на лавці, вона сказала:

– Якби мені хтось сказав двадцять років тому, що ми з тобою будемо разом, я б не повірила.

– А я завжди вірив, що ще зустріну таку жінку як ти, – усміхнувся Михайло. – Бо серце підказало ще тоді, на весіллі.

Вони трималися за руки й мовчали. Тиша була наповнена вдячністю.

Мораль цієї історії проста: щастя можна знайти у будь-якому віці. Діти, сусіди, пересуди – все це другорядне. Головне, щоб люди мали поруч того, з ким добре мовчати, сміятися й дивитися на захід сонця. Бо старість без любові – то справжня самотність. А коли любов приходить навіть у пізні роки, то це найбільший подарунок від життя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.