fbpx
Breaking News
У суботу Стефа пpокинулася дуже рано – випoлола весь бур’ян на городі, спекла запашний хліб, застелила стіл білою скатеркою. Аж тут pипнула хвіртка, стаpенький Петро сyмно поглянув в oчі дружини: – Пpошу тебе, тiльки не плaч, Стефо
Спекoтною літньою вулицею йшла Ірка і плaкала. Лiкарі сказали: «Все, дiтей не бyде». Пoїздка в сeло до бабусі всe змiнила
У дeнь вeсілля дочки Світлана з усiх сuл намaгалася тpиматися. Сьогoдні, вперше за багато років, має пpиїхати з Америки її чoловік з дpужиною, кoлишньою нaйкращою пoдругою Світлани
Наpечений на вeсілля не пpибув. Мама Оксани сіла в авто і поїхала на вoкзал. – Це Андрійко. Абo ти виxодиш за ньoго, а пoтім ви рoзлучаєтеся, або сорoм і пoговір пеpeслідуватимуть тeбе всe жuття. Вибupай. Оксана мoвчки кивнyла гoловою. З цього “теaтру” вийшлo щaсливе сiмейне життя
Юля все писала і писала листи Тарасові. Він вже навіть відписувати їй перестав, а пoтім прийшов останній лист від нього. Кoли його прочитала, вийшла заміж за першого ліпшого. Юля якраз поралася на кухні, коли у двері поcтyкали. Так, як і була, у фартушку і хатніх капцях, пішла відчиняти та, ошeлeшeна, ледь не впaла на порозі
Життєві історії
Яка ж вона довга, ця дорога в Італію, дорога до нового життя. І чому ми не взяли квитки на літак, як нам радили знайомі, а телепаємося цим автобусом. На кордоні – 7 годин. Андрійко вже дуже змучився

Яка ж вона довга, ця дорога в Італію, дорога до нового життя. І чому ми не взяли квитки на літак, як нам радили знайомі, а телепаємося цим автобусом. На кордоні – 7 годин. Андрійко вже дуже змучився.

Йому ж тільки 6 рочків, переїзд виявився для нього занадто важким.

Але він ще не знає головного – ми втікаємо, втікаємо від старого життя, а, головне, від його батька. Не знаю, як він це переживе, адже Андрійко так любить свого батька. Та й Іван гордиться своїм сином.

Але ми їдемо, бо я так вирішила. Це рішення було не спонтанним. Виношувала його я кілька років. Бо уже не сила більше терпіти.

Все починалося дуже добре. В нашому селі було багато хлопців, і багато не проти були б позалицятися до мене, та я (чи доля) вибрали Івана. Іван був як то кажуть «перший хлопець на селі». Не знаю, чим він брав дівчат, але їх у нього було багато. Його постійно бачили то з одною, то з іншою.

Читайте також: Все село гуло, що я рідну дочку за нелюба віддаю. В сільському автобусі, так, ніби випадково, прохопилася, що я їду в Італію на заробітки, а дочку видаю заміж за нашого місцевого бізнесмена Славка. Дуже вже я хотіла дочці життя “влаштувати”

Але всі знали, про його щирі стосунки з Оленкою. Вона була розумниця, вчилася в університеті в обласному центрі, тому в село приїжджала зрідка. Готувалася стати вихователькою. Про походеньки Івана може і не здогадувалася, бо живучи в місті бачила не все. Охочі розповідали їй час-від-часу про зради, та Іван переконував її, що то все «злі язики», і що коли вона закінчить навчання, вони обов’язково поберуться.

А потім він зустрів мене. Молода, як кажуть у нас «нецілована». Різниця у віці у нас з Іваном складала 12 років. Моя мама поїхала на роботу в Італію, тож я нічим не була обділена. А тут ще й він, Іван. Я, як і більшість дівчат в нашому селі, була закохана в нього.

Іван був уважним і люблячим, намагався догоджати мені у всьому. То ж і вирішила, що це – моє щастя. А Оленка, ну і що? Це її проблеми, не я, так інша забере його у неї. А він любить мене!

Отак і вирішила, що не дістанеться Іванко нікому, а особливо Оленці, бо він – мій. Робила все для того, щоб він не сумнівався у правильності свого вибору. Та й мама, яка дуже хотіла, щоб я вийшла заміж, всіляко «заохочувала» Івана, навіть гроші на розвиток його бізнесу присилала.

То й рішення Івана одружитися зі мною не забарилося. Весілля, гості, плаття, щастя, все, як я мріяла.

А Оленка… Наші спільні знайомі потім мені говорили, що вона ледве це пережила. Не думала, що Іван так з нею вчинить. Багато плакала, дехто навіть казав, що у неї був нервовий зрив.

Та мені було байдуже до неї, як то кажуть – «переможців не судять». А я була переможницею – Іван вибрав мене. А вона собі ще когось знайде.

Відразу після весілля я зрозуміла, що чекаю дитини. Іван був радий, а коли ще й почув, що буде хлопчик – «літав» від щастя.

Та після народження Андрійка все змінилося. Іван став наче чужий. Не цікавився моїми справами, мало приділяв мені уваги, як жінці. Поступово я відчувала, як його інтерес до мене згасає. Сина він любив, піклувався, але дуже дратувався, коли той плакав. Все частіше мого Івана не було вдома. А потім «добрі люди» стали подейкувати, що Іван знову взявся за своє. Знову молоді дівчата, гулянки, повертався додому тоді, коли йому заманеться. Гидко.

І так уже 6 років. Я для нього – ніхто. Живем, наче чужі. Ночами – «сльози в подушку», вдень – тікаєш від людей, щоб не було так соромно, бо всі вже знали про походеньки мого Івана.

Дехто навіть засуджував мене, мовляв, сама того хотіла. От відбила Івана в Оленки, тепер обоє не мають щастя.

А Оленка і справді виявилася міцним горішком. Заміж вона так і не вийшла, більше того, навіть з хлопцем іншим її ніхто ніколи не бачив. Ходила як тінь. Вдарилася в роботу, присвятила своє життя чужим дітям, працюючи в садочку в районі. Всі, хто її добре знав, дуже переживали за неї, мовляв, то було справжнє кохання (принаймі з її боку).

Чи думав мій Іван про неї весь цей час – не знаю. Чи зустрічався з нею – не думаю, вона горда, відпустила.

Отак я їду із сином в автобусі і міркую, а чи могло все бути інакше, так, щоб всі були щасливі?

Тепер уже це запитання залишиться без відповіді. В Неаполі мене зустріне мама. Вона має житло, стабільну роботу. Обіцяла, що і мені знайде. Андрійко там піде до школи. Все налагодиться… принаймі хочеться вірити…

Прости мене, Оленко, та ще не знати, кому більше пощастило: мені, якій дістався наш Іван, чи тобі, яка залишилася одна…

Related Post