– Яка різниця на кому записана квартира? Ви в ній живете, отже ви і хазяйнуйте, – каже моя мама.
– Та ні, Віро Павлівно, квартира ваша, тому ми нічого тут робити не будемо, – відповідає мій чоловік.
А сиджу на дивані і розумію, що тема, яку я старанно намагалася не ворушити, черговий раз виплила, і тепер мені потрібно прийняти чиюсь сторону – або мамину, або чоловікову.
Моя мама – заробітчанка, вона вже 17 років живе і працює в Іспанії, а додому приїжджає лише раз у рік у відпустку. Я в неї одна дитина, і вона коли їхала на заробітки, то залишила мене на бабусю, свою маму. З моїм батьком вона давно розлучена, і виховувала мене одна.
Нам було непросто, мама працювала на двох роботах, щоб дати мені все необхідне. Але вона завжди при цьому повторювала, щоб я пам’ятала як вона заради мене старається. Таким чином мама нав’язала мені думку, що я їй усім зобов’язана.
10 років тому я вийшла заміж за свого одногрупника, з яким познайомилася в університеті. Віталій не мав особливих статків, але щось у ньому було таке, що виділяло його серед інших, я полюбила його за його душу і простоту.
Він ніколи не був меркантильним, коли він зробив мені пропозицію, то навіть не знав, що моя мама за кордоном, а квартира в якості подарунку на весілля стала для нього повним сюрпризом.
В принципі, для мене теж. Я не думала, що мама подарує мені квартиру, тому нашій радості не було меж, адже не всім щастить відразу після одруження жити окремо в новенькій квартирі.
Зараз ми з чоловіком вже 10 років у шлюбі, маємо двох діток. Я довго сиділа в декретах, і майже не працювала, тому основні гроші заробляв чоловік.
Після того, як мама нам купила квартиру, більше вона нам суттєво не допомагала, могла хіба що посилку з продуктами відправити чи 100 євро мені на день народження. Мама свої гроші вкладала в свій будинок в селі.
За 10 років в нашій квартирі вже було чимало поломок – то труба протече, то кран зламається, то стелю треба побілити, але мій чоловік не хоче нічого робити, не хоче вкладатися не в своє.
Віталій вже давно вважає, що якщо це квартира наша, то ми маємо бути власниками. А якщо мамина – то нам пора думати про своє. У нього є спадковий будинок, і він пропонує нам туди переїжджати. Але мені ця ідея не подобається, адже будинок чоловіка знаходиться в приміській зоні, і щоб добратися до міста, потрібна машина. Та й ремонт у будинку треба робити. А тут, в квартирі, ми вже обжилися.
Чоловік наполягає на тому, що якщо ми залишаємося в квартирі, то мама має переписати її на нас. А мама навіть не думає це робити, вона не бачить проблеми, адже вважає, що квартира наша. Ще й нервує, чому ми її так захарастили і нічого не робимо.
– Не буду я вкладати гроші в квартиру твоєї мами, – стоїть на своєму Віталій.
– Стало вам на тих документах! Квартира і так буде твоя, ти ж у мене єдина дитина, – каже мама.
Нещодавно у нас знову поламався кран, і на це якраз прийшла мама, бо вона зараз у відпустці, і вона стала картати мого чоловіка, що він лінивий, нічого не робить, і не цінує того, що вона для нас зробила.
Віталій не витримав, зібрав свої речі і поїхав в свій будинок. А мені дав час на роздуми. Я маю зробити вибір. Налаштований він серйозно, сказав, що в квартиру матері не повернеться.
“Та він би дякувати мені мав, а він свої права качає, я так і знала, що він з тобою лише через квартиру” – підкидає дров у вогонь моя мама. Вона мене заспокоює, що чоловік повернеться, нікуди він не дінеться, та я не впевнена в цьому.
Я не знаю, що мені робити. Як правильно вчинити – зробити так, як каже мама, чи йти за чоловіком? Хто в цій ситуації не правий?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.