Як завжди! Мало того, що сама матері не набере, так ще й на дзвінки не відповідає. Зовсім уже забула, звідки ноги ростуть і хто тебе в люди вивів! — І тобі доброго ранку, мамо, — зітхнула Світлана, намагаючись тримати голос рівним. — Як ти почуваєшся? — Якби я сама не зателефонувала, то ти б і через рік не згадала запитати про моє здоров’я! — жінка на тому кінці дроту явно насолоджувалася моментом. — Звісно, ти молода, у тебе свої справи, а матір можна і в ігнор. Зовсім мене не бережеш. — Мам, ти просто поговорити чи щось трапилося? — Світлана за свої роки вже вивчила ці сценарії напам’ять. Вона знала: за кожним таким докором стоїть чергове «прохання», від якого неможливо відмовитися. — Пам’ятаєш тітку Галю з дядьком Петром? — пауза була недовгою, бо мама знала — Світлана їх ледь пам’ятає. — Ну, не роби вигляд, що в тебе пам’ять, як у рибки! Це ж моя двоюрідна сестра. Вони ще на вашому з Максимом весіллі були, Галя тоді ще так гарно співала. — Припустимо. І до чого тут вони зараз

І ти справді думала, що це минеться само собою, чи просто від великого розуму вирішила перетворити власне життя на благодійний фонд для тих, хто тебе ніколи не цінував?

Десята ранку. За вікном звичайний буденний шум, а в голові — гул від усвідомлення того, що власна оселя більше не належить тобі. Світлана повільно перевела погляд на екран телефона, який вже п’яту хвилину не вгавав, вібруючи на скляній поверхні столу.

Ім’я на екрані змусило її серце стиснутися. Це була не просто розмова — це було передчуття неминучого шторму. Вона натиснула кнопку, але не наважилася одразу притиснути трубку до вуха.

— Як завжди, — пролунало з динаміка так різко, що Світлана мимоволі здригнулася. — Мало того, що сама матері не набере, так ще й на дзвінки не відповідає. Зовсім уже забула, звідки ноги ростуть і хто тебе в люди вивів!

— І тобі доброго ранку, мамо, — зітхнула Світлана, намагаючись тримати голос рівним. — Як ти почуваєшся?

— Якби я сама не зателефонувала, то ти б і через рік не згадала запитати про моє здоров’я! — жінка на тому кінці дроту явно насолоджувалася моментом. — Звісно, ти молода, у тебе свої справи, а матір можна і в ігнор. Зовсім мене не бережеш.

— Мам, ти просто поговорити чи щось трапилося? — Світлана за свої роки вже вивчила ці сценарії напам’ять. Вона знала: за кожним таким докором стоїть чергове «прохання», від якого неможливо відмовитися.

— Пам’ятаєш тітку Галю з дядьком Петром? — пауза була недовгою, бо мама знала — Світлана їх ледь пам’ятає. — Ну, не роби вигляд, що в тебе пам’ять, як у рибки! Це ж моя двоюрідна сестра. Вони ще на вашому з Максимом весіллі були, Галя тоді ще так гарно співала.

— Припустимо. І до чого тут вони зараз?

— Я ж із нею з дитинства не розлий вода. Ми ж з одного села, разом на танці бігали. Це потім я за твого батька вийшла і в місто переїхала, а вона там лишилася. Ми от нещодавно зідзвонилися, розговорилися… Така вона рідна людина, Світлано. Уявляєш, вона в місті за все життя разів п’ять була!

— Дуже рада за неї, — байдуже кинула Світлана. — Але я тут яким боком?

— Не перебивай матір! — голос став сталевим, а потім миттєво пом’якшав до солодкого лепету. — Я вирішила їх до нас покликати. Тож готуйся, доню. До тебе родичі приїдуть погостювати. Ну, десь на місяць-другий, як там у них піде.

Світлана відчула, як підлога йде з-під ніг.
— У якому сенсі? До мене у квартиру? Мамо, ти жартуєш?

— А куди ж іще? У мою однокімнатну? Ми ж там учотирьох на головах одне в одного стоятимемо. А у вас із Максимом місця повно. Все, питання закрите. Завтра вранці вони вже будуть у вас. Адресу я їм дала, так що з вокзалу можеш не забирати, самі знайдуть.

— Мамо, ти б хоч порадилася…

У відповідь — лише довгі гудки. Мама завжди так робила: кидала гранату і виходила з кімнати. Світлана стояла посеред кухні, де ще пів години тому панував ідеальний спокій, і не знала, як сказати про це чоловікові.

— Максиме! — гукнула вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Чоловік вийшов із кімнати, одразу помітивши її стан. Він не питав «що», він питав «коли».
— Знову мама? — обережно запитав він, обіймаючи її за плечі.

— Завтра до нас приїжджає її сестра Галя з чоловіком. На невизначений термін, — Світлана закрила обличчя руками.

Максим важко зітхнув. Він знав тещу. Знав її манеру керувати чужим життям, наче шахівницею. Його брови насупилися, але він лише міцніше стиснув дружину.

— Не хвилюйся. Ми щось придумаємо. Разом.

Але Світлана знала: «разом» у їхній родині завжди означало, що вона знову не зможе сказати «ні».

Вечір минув у підготовці. Світлана механічно чистила меблі, розкладала рушники, а думки несамохіть поверталися в дитинство. Вона згадувала, як мама перевіряла її телефон, як обирала їй гуртки, як навіть університет був обраний за принципом «щоб мамі було зручно хвалитися перед сусідками».

Світлана завжди була «зручною» дитиною. Вона боялася конфліктів, боялася розчарувати матір, яка постійно нагадувала, скільки всього вона «поклала на вівтар виховання». І ось тепер, доросла жінка, вона знову відчувала себе тією маленькою дівчинкою, якій наказали віддати свою улюблену іграшку чужим людям, бо «так треба».

Максим був іншим. Його виховували в повазі до кордонів, але з величезною вдячністю до батьків. Він часто казав, що його мама навчила його всьому — навіть тому, як бути справжнім чоловіком. Його батько пішов з родини рано, але залишив їм квартиру, що дало Максиму старт.

— Світлан, ти ж розумієш, що це ненормально? — Максим спостерігав, як вона вимиває і без того чисту полицю. — Ми не готель.

— Я знаю. Але якщо я зараз відмовлю, вона мені цього ніколи не вибачить. Ти ж знаєш, як вона вміє тиснути на жалість. Почнеться: «я стара, я хвора, ви мене в труну зведете».

— І тому ми маємо жертвувати своїм комфортом?

Світлана не відповіла. Вона просто не мала сил на суперечку.

Ранок почався з гучного дзвінка в двері о восьмій годині. На порозі стояли вони: тітка Галя в яскравій хустці та дядько Петро з величезними сумками, з яких пахло чимось копченим і рідним домом.

— Ой, Світланко! Яка ж ти стала… Ну справжня містянка! — Галя кинулася обіймати племінницю, ледь не збивши ту з ніг. — А худюща яка! Тебе що, чоловік зовсім не годує?

Дядько Петро мовчки зайшов у коридор, кинув сумки прямо на світлий килим і почав розшнуровувати черевики, залишаючи на ворсі сліди від ранкової мряки. За ними, наче тінь, з’явилася Світланина мати з переможною посмішкою.

— Ну що, діти, приймайте гостей! — проголосила вона. — Дивіться, як у них тут гарно, Галю. Плазма на всю стіну, меблі дорогі… Одразу видно, де гроші осідають.

Максим вийшов у коридор, стримано привітався. Він намагався бути ввічливим, хоча погляд його видавав внутрішню бурю.

— Ви проходьте, роздягайтеся, — сказав він, переводячи погляд на Світлану, яка стояла бліда, як полотно.

Мати Світлани одразу ж відвела доньку вбік.
— Ти чого в такому вигляді? Халат якийсь… Могла б і сукню вдягнути, волосся прибрати. І на столі що? Замовила щось? Сама приготувати не могла? Господиня з тебе, звісно, як з кози балерина.

Світлана промовчала. Вона вже замовила сніданок із гарного закладу, бо не встигала приготувати на таку кількість людей. Але для матері це було ще одним приводом для докору.

Перший день був схожий на випробування. Гості поводилися так, ніби вони все життя жили в цій квартирі. Дядько Петро без дозволу перемикав канали на «тій самій плазмі», гучно коментуючи новини. Тітка Галя заглядала в кожну шафку, цокаючи язиком від «непрактичності» дизайнерського посуду.

— А це що за сіно ви п’єте? — запитала Галя, дістаючи з полиці банку з дорогим чаєм, який Максиму подарували колеги. — Оце чай? У нас у селі такий бур’ян біля паркану росте.

Вона без вагань розірвала фірмову упаковку і засипала половину в заварник, навіть не дочекавшись відповіді.

Вечеря стала апогеєм. Світлана приготувала велику запіканку, розраховуючи, що її вистачить на пару днів. Але гості, мабуть, мали неабиякий апетит. За пів години від страви не залишилося нічого.

— Оце ви, міські, мало їсте, — витирав вуса Петро. — Хіба цим наїсися? Світлано, а ковбаски немає? Ми там привезли, але вона в сумці, далеко лізти. Може, у вас щось солідніше знайдеться?

Максим, який весь вечір намагався працювати в кабінеті, врешті-решт не витримав і вийшов на кухню.
— Знаєте, ми звикли до певної тиші ввечері. Нам завтра рано вставати.

— Ой, які ми ніжні! — засміялася Галя. — Ми ж родичі, Максиме. Треба бути простішими. От ми в селі — всі разом, і нічого, ніхто не жаліється.

Світлана бачила, як у чоловіка починають ходити жовна на обличчі. Вона підійшла до нього, стиснула руку, благаючи поглядом не починати сварку.

Ніч була ще гіршою. Стіни квартири, які раніше здавалися надійними, тепер пропускали кожен звук. Дядько Петро хропів так, що вібрувало скло в дверях. Тітка Галя серед ночі вирішила піти на кухню «попити водички», довго грюкаючи дверцятами холодильника і вмикаючи світло всюди, де тільки можна.

Світлана лежала з розплющеними очима. Вона відчувала, як усередині неї щось ламається. Оця її нездатність захистити власний простір, власного чоловіка від цього хаосу…

Вранці, побачивши в дзеркалі своє відображення з темними колами під очима, вона раптом зрозуміла: або зараз, або ніколи.

Вона взяла телефон і набрала матір.

— Мамо, приходь зараз. Потрібно поговорити. Це важливо, стосується всіх.

Коли мати прийшла, вся компанія вже була в зборі на кухні. Світлана стояла посеред кімнати, випрямивши спину. Вона більше не була тією маленькою дівчинкою.

— Значить так, — почала вона, і голос її звучав неочікувано твердо. — Я дуже ціную родинні зв’язки. Але те, що відбувається зараз — це неповага до мого дому і моєї сім’ї.

Галя і Петро застигли з чашками в руках. Мати відкрила рот, щоб щось заперечити, але Світлана підняла руку, зупиняючи її.

— Тітко Галю, дядько Петре, ви приїхали в гості, а поводитеся так, ніби ми вам винні. Ви лізете в наші речі, ви ігноруєте наші прохання про тишу, ви псуєте атмосферу, яку ми створювали роками. Я не дозволю нікому, навіть родичам, руйнувати мій спокій.

— Та ти що таке кажеш, дитино? — сплеснула руками Галя. — Ми ж по-простому… Ми ж не знали…

— От саме в цьому і проблема, — втрутився Максим, стаючи поруч із дружиною. — Ви не знали і не хотіли знати. Ви просто прийшли і зайняли все місце.

Мати Світлани спробувала піти в атаку:

— Як тобі не соромно! Рідну кров виставляти за двері! Та я тебе…

— Мамо, зупинись, — тихо, але владно сказала Світлана. — Ти привезла їх сюди, навіть не запитавши мене. Ти вирішила за мене, як мені жити в моїй власній квартирі. Більше такого не буде.

Настала тиша. Така важка, що, здавалося, її можна помацати руками. Тітка Галя раптом знітилася. Її обличчя, раніше таке самовпевнене, стало втомленим і якимось стареньким.

— Пробачте нам, — тихо сказала вона. — Ми справді… ми ж із села. У нас там двері не замикаються, всі свої. Ми думали, що і тут так можна. Хотіли як краще, а вийшло, що тільки заважаємо. Ми не хотіли вас образити, чесно. Просто іншого життя не бачили.

Світлана відчула, як гнів починає згасати, поступаючись місцем жалю. Але вона знала: якщо вона зараз відступить, усе повернеться на круги своя.

— Ми все розуміємо, — сказав Максим, дістаючи ключі. — Тому я вже домовився. Мій знайомий здає квартиру неподалік. Вона вільна. Я вже все оплатив на місяць наперед. Ви зможете там спокійно відпочивати, гуляти містом, і ніхто нікому не заважатиме. Сумки я допоможу віднести.

Тітка Галя і дядько Петро почали збиратися мовчки. Вони виглядали винними, але водночас і полегшеними. Здається, їм і самим було не дуже затишно в цьому «занадто правильному» міському житті.

Останньою виходила мати. Вона зупинилася на порозі, дивлячись на доньку. У її очах більше не було того звичного вогню влади.

— Може, я і справді була не права, — прошепотіла вона так тихо, що Світлана ледь почула. — Вибач мені.

Вона пішла, зачинивши за собою двері.

Світлана опустилася на диван. Вона відчувала себе спустошеною, але вперше за довгий час — вільною. Максим сів поруч, обійняв її.

— Ти впоралася, — сказав він.

— Знаєш, — Світлана подивилася на зачинені двері, — я думаю, що це було не тільки про тітку Галю. Це було про нас. Про те, що нарешті ми — це ми, а не додаток до чиїхось бажань.

Вона не знала, чи зміниться її мати після цього. Чи припиняться ці нескінченні повчання і маніпуляції. Але вона точно знала одне: у цьому домі тепер будуть діяти тільки їхні правила. І жоден «колекційний чай» більше не буде випитий без дозволу.

Іноді, щоб зберегти родину, треба вміти виставити її за двері. І в цьому немає ні злості, ні жорстокості — тільки щире бажання залишитися собою.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page