fbpx
Діаспора
Як задарма жити в Данії і щоб за це ще й платили

Річ у тому, що я взяла участь у програмі культурного обміну під назвою “Au Pair”, що з французької мови перекладається як “нарівні”, Експрес.пише Анастасія Федечко у виданні

Суть у тому, що учасник програми, якого теж називають “о-пер”, стає рівноправним членом родини, у якій живе. Хочу щиро розказати з свого досвіду про плюси і мінуси та, звісно, підводні камені цієї популярної програми серед молоді.

Закінчивши університет, я захотіла побачити світ, знайти нових друзів, пізнати життя в інших країнах, а заодно – вивчити якусь нову іноземну мову.

Насамперед поясню, що, згідно з умовами програми “Au Pair”, її учасник живе в родині на правах старшого родича і допомагає в догляді та вихованні дітей, водночас навчаючи їх англійської мови. Натомість сім’я забезпечує о-пера житлом, харчуванням, кишеньковими грошима в розмірі приблизно 500 євро на місяць, а також можливістю вивчати місцеву мову у спеціальній мовній школі.

О-пером може бути особа, що вільно володіє англійською, віком від 18 до 30 років (це залежить від країни), незаміжня (бажано навіть без хлопця чи нареченого) і без дітей. Я задовольняла всі ці вимоги і розпочала пошуки сім’ї, що мала стати моєю на наступні рік чи два. До слова, усе я робила сама, не звертаючись до агенцій-посередників.

Нудисти чи власники ферми з кіньми?

То тільки назва програми – французька, бо вона там і зародилася ще у ХІХ столітті. Та нині до програми доєдналися й інші країни Європи, а також США, Канада, Австралія.

Я заповнила анкету і занурилася у процес, подібний до пошуку роботи: ти вибираєш, і тебе вибирають, і кожна родина має якийсь свій нюанс.

Скажімо, однією з перших відгукнулася сім’я з трьома дітьми з Нідерландів, що живе в містечку і має за 50 кілометрів ферму із кіньми – сімейний бізнес. “Мій чоловік один тиждень житиме на фермі, опікуючись кіньми, а ти – з нами в місті, – писала мені Теа, – на наступні сім днів він приїжджатиме в місто, а ти заміниш його на фермі”. Мої потенційні гостьові батьки запевняли, що доглядати коней мені не доведеться, лише наглядати за процесом на фермі. Але ж я ніколи не жила на фермі! А головне – як буду відвідувати заняття голландської мови у школі? Отож першим претендентам я відмовила.

Наступною відгукнулася сім’я болгар із двома дітьми, яка живе у Швейцарії. Мене вони обрали з тієї причини, що хотіли розмовляти зі мною російською, бо не знають англійської, яку мали вивчити з моєї допомогою. Це ще були не всі сюрпризи, бо родина – член релігійної спільноти (якої саме, я не зрозуміла), і я теж мала нею стати, відвідуючи щосуботи лекції із вивченням Біблії в Цюриху. Чогось не приваблювала мене ні російська мова, ні нова релігія….

Далі я познайомилась із самотньої жінкою із 10-річною дівчинкою, чотирма собаками і… вісьмома кролями, яких я мала доглядати. Ще одна мама, 17-річного хлопця, пропонувала мені жити в орендованій квартирі на тій ж вулиці, а до них приходити наглядати за сином, а ще вигулювати і розважати пса, коли вони відсутні, бо він сам сумує вдома. Але вершиною моїх пошуків була родина нудистів, які шукали о-пера, що буде ходити квартирою… голяка!

І тому, коли мені відповіла сім’я Норгордів-Педерссенів, яка живе на околиці данського Орхуса і виховує трьох хлопчиків, я знову чекала якихось несподіванок. Та з’ясувалося, що найбільші “недоліки” цієї сім’ї — позмінна робота мами-медсестри і погане знання англійської в дітей. І я врешті погодилася.

Ні шнурівки зав’язати, ні зуби почистити

Данська сім’я зустріла мене плакатом “Wellсome!”, квітами і святковим обідом зі свічками.

Біргітті і Браян так пояснили свій вибір на мою користь: “Ми категорично не хотіли о-пера із Філіппін (їх дуже багато в Данії), хоч ці дівчата дуже роботящі і цілодобово прибирають, але не вміють спілкуватися з дітьми. Ми мали ще одну претендентку з України, яка нам підходила, але серед хобі Олена зазначила, що грає на скрипці і любить ходити у театр. Ми не захоплюємося класичною музикою, а до театру з трьома дітьми заледве раз на рік нам вдається вийти, ми б ніяк не могли забезпечити Олені належні розваги. Тому нам легше було їй відмовити”.

А далі життя закрутилося: умеблювання моєї кімнати, вивчення велетенського будинку на два входи з двома санвузлами, освоєння технічних характеристик джакузі, кавової машини, плей-стейшена, велосипеда з причіпним візочком (ним я забирала наймолодшого сина із дитячого садочка) та автомобіля.

Ось і з’ясувалося, що восьмирічний Фредерік і п’ятирічний Александр таки нічого не розуміють англійською, тому найлегше було порозумітися “на мигах” із дворічним Вольдемаром, що не говорив ще й по-данськи. Мені слід було пам”ятати, що Фредерік не їсть картопляного пюре, а Александр – салямі, а ще після прання розсортувати їхні шкарпетки та футболки, що, на мою думку, розміром не різнилися. Саме у Фредеріка я вперше в житті побачила… воші й допомагала Біргітті з ними боротися. А ще старші хлопці не вміли зав’язувати шнурівки на черевиках, їм треба було допомагати чистити зуби, а Вольдемарові – міняти памперси, і мріяли вони, як і всі діти, про одне — побавитися на планшеті. Тому моє намагання вчити їх англійської тонуло у їхніх сльозах та тисячах побутових клопотів.

До того ж у перші дні мого перебування Браян влаштував мені бізнес-кейс, випробовуючи в ролі його опонента, бо готувався до купівлі магазину, а в мене ж економічна освіта, отже маю вміти… вести бізнес-переговори.

Згадую і приємні моменти – у вихідні ми з моєю новою сім’єю їздили до моря, відпочивали у парку розваг “Djurs Sommerland”, ходили в аквапарк, складали конструктор лего, якого у кожного із хлопців була добра сотня комплектів, а у мовній школі знайшла нових друзів – Сільвану з Італії, Морган з Франції, Алекса з Литви та Мінка з Китаю, і ми почали разом вивчати данську мову і саму Данію.

Часто кілька днів підряд я залишалася із хлопцями сама, бо Біргітті була на цілодобовому чергуванні, а Браян або занурювався в роботу, або, навпаки, міг по три доби не виходити зі своєї кімнати після перепою. І тоді я вирішила пошукати нову сім’ю.

Під очеретом, з вікнами на фіорд

Але й тут без сюрпризів не минулося. Знаєте, яке перше запитання мені поставила Лізен: “Скажи, будь ласка, який у тебе зріст”. Пояснила його жінка просто: “Мій найстарший син має 160 см, і якщо ти будеш нижчою від нього, він тебе не слухатиметься”. До слова, через рік Оскар мене переріс, але не перестав поважати і любити.

Отож уже через два тижні я знайомилася з новою родиною Лауба: 12-річним Оскаром, 9-річною Кларою, 8-річним Альфредом, їхніми батьками — парамедиком Лізен та авіадиспетчером Йоганом, що працює в аеропорту Дубая, а ще із золотистим ретривером Хамсе. До речі, він був першим, кого я вчила українських слів, і вже за кілька тижнів виконував команди “лежати”, “сидіти” і “дай лапу” Ми жили в дуже цікавому старовинному будинку під очеретяною стріхою на околиці Гольбека, що на острові Зіланд біля Копенгагена.

У цій сім’ї мої обов’язки були зовсім іншими — діти вільно розмовляли англійською, і ми з ними разом лише її вдосконалювали, виправляючи одне одного. До того ж вони були старшими і дуже самостійними – самі прибирали у своїх кімнатах, і я стала їм старшою сестрою, подругою і наставницею. Вони ділилися зі мною своїми секретами і переживаннями, грали в ігри, допомагали куховарити і вчили данських слів. А щоранку після того, як випровадила дітей до школи, я мала ще одну милу розвагу – ранкове кавування на березі фіорду, що неподалік будинку поряд із непримітними, але ду-у-же дорогими дачками.

Хоча, бувало, мусила розбороняти Оскара і Альфреда, що часто між собою билися, втішати Клару – вона дуже вразлива і може плакати, навіть прочитавши казку, а ще кілька діб бути самій із дітьми, скажімо, коли в Копенгагені стався теракт, і Лізен залишилася на додаткове чергування.

Я, до речі, навчила Клару ліпити вареники, Оскар полюбив наші пампушки, а Альфред — картопляні деруни, які він, правда, їв із варенням.

А сім’я Лізен поділилася зі мною своїми поневіряннями в пошуках о-пер.

Оскільки вони кілька років жили в Дубаї, то вирішили там собі знайти о-пера із знанням арабської мови. Підійшов їм хлопець з Єгипту, але термін отримання візи становив п’ять місяців, тому на час очікування Лізен запросила хлопця із Німеччини. “У перший же день він приніс на кухню мочалку, якою я мию унітаз, і намагався помити нею посуд, – сміючись, розказувала жінка. – Він не тільки нічого не міг допомогти у господарстві, його самого треба було обслуговувати. Але я знайшла сім’ю, де дітям треба було вчити німецьку, і він чудово там прилаштувався”.

Наступною в цій родині появилася Анна з Румунії. Дівчинка була однією із близнят, дуже інфантильною. Вона поїхала в Данію о-пером, щоб довести своїй успішній сестрі-близнючці, яка навчалася в університеті, що теж може чогось досягти у житті. Анні дуже сподобалось в родині Лауба: вона бавилася Клариними ляльками, змагалася з Альфредом на плей-стейшені, забуваючи, хто з них старший.

“Останньою краплею став ранок, коли я повернулася з нічної зміни, – розповідає Лізен, – діти пішли в школу, а я лягла. Тільки заснула, чую голос – це Анна кличе мене… пограти з нею у настільний футбол. Але я знайшла для неї сім’ю з немовлятами, де обидві сторони все вдовольняло”.

Так минуло півроку, і нарешті приїхав єгиптянин Мухаммед. “Думаєте, я зітхнула полегшено, що маю постійного о-пера? – питає Лізен. – Ні! Бо Мухаммед одразу наступного дня заявив, що його мета – одружитись, щоб залишитися в Данії. І першій, кому він запропонував руку, була я, старша від нього на двадцять років жінка! До слова, я йому допомогла у здійсненні його мрії і познайомила зі своєю приятелькою, що саме розсталася із бойфрендом. Ще була дуже вродлива бразилійка Марія, котра щовечора з’їдала банку нутели, і це не впливало на її фігуру, а вона залицялася до всіх чоловіків у радіусі кілометра від будинку…”

Згодом, знайомлячи мене з новими людьми, Лізен казала: “Це мій о-пер Анастейша, вона розмовляє данською”. І це для мене була одна з найбільших похвал. Тоді я й подумати не могла, що данська мова допоможе мені знайти роботу в… Україні. Адже якось мені запропонували роботу у великій міжнародній компанії, що обслуговує і ринок Данії, а один з центральних офісів міститься в Україні, у моєму рідному місті. Тож після півтора року в Данії я не тільки знаю нову мову та дуже вдосконалила англійську, а й добре орієнтуюся в дитячих хворобах, підліткових страхах та засобах для прибираннях, умію косити газон, за данським прикладом, пересіла на велосипед – тепер їжджу ним на роботу! А це – 20 кілометрів щодня.

…А цими днями я отримала від Клари запрошення на свято з нагоди її першого причастя. Тому я кажу Данії: “Vi ses!” – “Побачимося!”

Анастасія ФЕДЕЧКО, Данія

Читайте також: УКРАЇНСЬКА ОКОЛИЦЯ ЗНОВУ ВВІЙШЛА В ТОП КРАЩИХ РАЙОНІВ ЧИКАГО

Related Post

facebook