– Привіт, Маріє! Як ся маєш? Давно тебе не бачила. Коли приїхала? – стала з дороги розпитувати мене Тамара, яка дуже любила всі новини знати першою.
Вона зупинила свій велосипед і не чекаючи запрошення зайшла до мене на подвір’я, припаркувавши свого залізного коня біля моєї новенької, щойно встановленої брами.
– Напевно, не менше тисячі євро віддала? – питає Тамара і оглядає ворота.
– Приблизно так, – кажу їй, хоча насправді за ковані ворота мені довелося заплатити 3 тисячі євро. Я хотіла дешевші, але чоловік наполіг на тому, що до нашого великого будинку і до ладу приведеного подвір’я будуть пасувати саме такі – дорогі і хороші ворота.
Я не поскупилася, і вислала чоловікові 3 тисячі євро, які він просив, а він до мого приїзду встановив нову браму. Можна сказати, що на цьому наші роботи по облаштуванню нашого благоустрою закінчилися.
Ми з чоловіком зараз залишилися самі. Наша єдина донька давно заміжня, живе окремо. Я їй в свій час двокімнатну квартиру купила.
Більшу частину часу чоловік живе сам, бо я вже 20 років в Італії, і лише влітку приїжджаю додому на місяць-два, коли синьйор, якого я доглядаю, їде з своїми дітьми відпочивати на Сицилію.
Може це і неправильно залишати так надовго чоловіка, але як інакше ми змогли б доробитися до усього того, що зараз маємо?
Спочатку було важко, коли ми молодими були, адже коли я поїхала в Італію, нам було по 43 роки. А зараз, коли нам обом за 60, ми вже просто так звикли жити.
Та й вічно я в тій Італії не буду, ще рік-два і планую повертатися додому, бо вже маю все, що треба для щастя. Але якщо чесно, то заробітчанство дуже затягує, тут наші жінки і до 70 років працюють, не спішать додому повертатися.
Мені теж в Італії подобається жити, та я собі пообіцяла, що ще рік-два, і додому, адже треба і для себе пожити.
Та мріяти і планувати – то одне, а в реальному житті все складається зовсім по-іншому. Як виявилося, не просто так Тамару в той день до мене занесло, бо я від неї таке дізналася, що досі відійти не можу.
Після того, як Тамара детально все у мене оглянула, вона сама напросилася на каву:
– І що, Маріє, ти з Італії приїхала, і навіть італійською кавою мене не пригостиш? – питає.
Я поставила кавоварку, зробила доброї кави, такої, як мене в Італії навчили, і запросила присісти гостю в нашу альтанку.
– От ти, Маріє, молодець, – каже Тамара, попиваючи каву. – Таку красу зробила, що любо глянути, ні у кого в селі такого немає! Шкода тільки, що твій Ярослав не оцінив нічого.
– Чому ж не оцінив? Я заробляю гроші, а він тут все робить, господарює, – кажу.
– Ага, господарює! І в тебе, і в Галини, усюди встигає, – видає Тамара, а я на цих словах аж кавою попирснулася.
– В якої Галини? – питаю.
– В якої, в якої. У тієї, яка йому сина виростила, – спокійно каже Тамара, наче вона мені не про зраду чоловіка розповідає, а про те, як у неї в цьому році картопля вродила.
Я втратила дар мови. Років 15 тому, як я лише поїхала, ходили чутки, що мій чоловік заглядав до Галини, розлученої жінки з сусіднього села, але він мене переконав, що все неправда, і я йому повірила.
Тамара наче готувалася до зустрічі зі мною, бо перед тим як піти, залишила на столі записку з вказаною адресою. Я здогадалася, що це адреса Галини.
На наступний день я поїхала туди, підійшла до воріт, але так і не змогла зайти. На подвір’ї був хлопець, рокі 15-ти, він запитав мене, кого я шукаю, і я ледь не розплакалася, бо він був схожим на мого чоловіка як дві краплі води, тут і без експертизи все зрозуміло.
Я не пам’ятаю, як повернулася додому, бо проплакала всю дорогу. Як я могла бути такою сліпою і не бачити очевидних речей?
Але, з іншої сторони, якби чоловік хотів піти від мене, він би давно це зробив. От треба мені це було на старості років? Що тепер робити?
Я ж старалася з усіх сил, щоб ми хоч на старість добре пожили, а чоловік мені такий сюрприз підсунув, що я навіть не знаю, як тепер бути.
Розлучатися з ним теж не варіант, бо він може захотіти відсудити в мене половину будинку.
Що ви мені порадите робити в цій непростій ситуації?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
