Не передати словами, що відчувала Леся, коли її коханий Руслан просто поїхав. Без пояснень.
Сказав: «Нам треба поговорити». Леся присіла, уважно вдивляючись йому в обличчя, передбачала, що розмова знову піде про народження третьої дитини. Руслан останнім часом щось дуже загорівся цією ідеєю. Проте Леся не готова була до такого кроку. Не те щоб вона не хотіла, ні. Двійко діточок у них уже було: Ігорчик – 9 рочків та Даринка – 5 рочків. Леся душі в них не чула.
Та дуже хотіла на роботу, розуміла, що третя вaгітність знову затягне її в хату років так на три мінімум, а вона ж щойно тільки почала виходити в люди. Та для коханого Руслана вона готова була на все.
Як і він, колись, – для неї. 10 років назад Руслан покинув все: домівку (а він був з абсолютно протилежного нам східного регіону), роботу, друзів і поїхав до неї, до своєї Лесі.
А вони були до того знайомі всього лиш три дні. Зустрілися на морі, на відпочинку. Леся, йдучи повз нього сильно впала із сходів. А він, не думаючи, почав надавати дівчині допомогу. Так і закрутилося.
Наступних три дні вони не розлучалися. А через півроку Руслан приїхав до Львова і твердо сказав, що «назавжди», бо жити не може без свої Лесі.
Сусіди говорили: «Бач, як пощастило дівчині. Такого кавелера собі привезла із моря: і красивого, і розумного, і роботящого!». Та, певно, наврочили…
«Сідай, нам треба поговорити.» – не своїм голосом сказав Руслан. Щось моторошне в цих словах відчула Леся. І погляд, який же він чужий і холодний! Серце тьохнуло, бо відчуло щось недобре.
«Відпусти мене, Лесенько. Я тут задихаюся. Хочу додому. Справа не в тобі. Я більше тут не можу жити.». Він ще щось говорив, та Леся уже не чула його слів.
«Коли ти їдеш?», – ледь чутним голосом промовила вона, бо клубок застряг в горлі і душuв, душuв. «Завтра. Речі я вже спакував» – відповів Руслан.
Мільйон страшних і гірких думок одночасно пронеслися в голові у бідолашної Лесі. «Як завтра? Завтра ж «Новий рік»». «А що я дітям скажу?», – благально спитала Леся.
«Так і скажеш. А коли вони виростуть, вони мене зрозуміють» – холодно, ніби завченими фразами відповів Руслан.
І справді, завтра він поїхав. Поїхав назавжди. Уже минув і Старий Новий рік, а Леся все лежала. Не було такої сили, яка могла б підняти її з ліжка.
Діти теж захворіли – висока температура, яка не проходила більше тижня. І все питали: «А може тато ще повернеться? Він же казав, що любить нас».
