Наталя та Михайло вважалися ідеальною парою, принаймні, в селі всі так вважали. Вони разом виросли: бігали босоніж до річки, разом ходили на вечорниці, а згодом — і на недільну службу до місцевого храму. Їхнє кохання було схоже на молоде деревце — воно росло повільно, але впевнено, пускаючи глибоке коріння в землю, яку обоє вважали своєю.

Михайло був хлопцем роботящим, з тими золотими руками, про які в народі кажуть: «За що не візьметься — усе зацвіте». Наталя ж вирізнялася спокійною вдачею та неабиякою старанністю. Вона вже закінчила навчання в райцентрі й повернулася додому, допомагати батькам по господарству.

Усе йшло до логічного завершення: Михайло вже прислав старостів. У світлиці Наталі лежали вишиті рушники, а батьки обговорювали, скільки гостей кликати на весілля, яке запланували відгуляти одразу після зимових свят. Наталя жила в солодкому передчутті. Вона вже уявляла, як облаштує їхній спільний дім, де стоятиме колиска, які квіти посадить під вікнами. У місцевій крамниці вона вже пригледіла відріз білої тканини на сукню — не пишну, але таку, що підкреслювала б її дівочу вроду.

Але життя, як той березневий вітер, має звичку змінювати напрямок у найбільш невідповідний момент.

За тиждень до Нового року, коли село вкрилося пухкою білою ковдрою, а з кожної хати долинав запах свіжої випічки та хвої, до Наталі завітала пані Ганна — давня сусідка, яка зазвичай була джерелом усіх новин, але цього разу виглядала пригніченою.

Вона довго не роздягалася, гріла руки об горнятко чаю й відводила погляд.

— Наталочко, дитино… не знаю, чи маю я право це казати, — почала вона тремтячим голосом. — Але я не можу дивитися, як ти рушники готуєш, коли за спиною таке коїться. Моя племінниця з сусіднього хутора казала, що Михайло твій… ну, часто він там бував у Світлани. І тепер Світлана при надії. Кажуть, Михайло обіцяв на ній одружитися, бо ж дитина — то гріх великий покинути.

Спершу Наталя лише посміхнулася. Вона була настільки впевнена у своєму Михайлові, настільки вірила в їхній спільний світ, що слова сусідки здалися їй безглуздим жартом або заздрістю. Але пані Ганна не йшла. Вона дивилася з таким жалем, що всередині в Наталі щось почало холонути.

Ту ніч вона не спала. Тіні від ялинкових прикрас на стіні здавалися потворними масками. На ранок вона покликала Михайла.

Він прийшов, ховаючи очі в халяви своїх чобіт. Не було ні довгих розмов, ні виправдань.

— Так сталося, Наталю, — промовив він тихо, і в цьому «так сталося» було більше болю, ніж у найгучнішому крику. — Я не можу інакше. Там буде дитина. Я мушу бути чоловіком і взяти на себе цей обов’язок.

Наталя не кричала. Вона відчувала, як її серце перетворюється на камінь — холодний і нечутливий. Вона лише подивилася на чоловіка, який ще вчора був її цілим світом, і сказала:

— Якщо це твій шлях — іди ним. Я не тримаю тебе на чужому нещасті. Відпускаю.

Через кілька днів Наталя поїхала. Вона не чекала розради від батьків чи співчуття від односельців. Вона просто зібрала невелику валізу, залишивши рушники в скрині, і сіла на перший автобус до великого міста.

Місто зустріло її холодним блиском вогнів та байдужістю натовпу. Спершу було нестерпно важко. Вона винаймала крихітну кімнатку на околиці, працювала на двох роботах, хапаючись за будь-яку можливість заробити на хліб і навчання. Вона вирішила, що ніхто й ніколи більше не побачить її слабкою.

Наталя здобула освіту, про яку раніше лише мріяла. Вона вивчала управління, іноземні мови, годинами засиджувалася над фінансовими звітами. Її працездатність дивувала колег. За кожним її успіхом стояла та сама ніч перед Новим роком, коли її мрії розсипалися в прах.

Минуло десять років, потім п’ятнадцять. Наталя поступово піднімалася кар’єрними сходами. Вона вже не була тією сором’язливою дівчиною з села. Тепер це була впевнена жінка, керівник великого підрозділу у відомій компанії. Вона придбала власну оселю — простору, світлу, де все було саме так, як вона хотіла. Згодом з’явилося і власне авто. Вона забезпечила батькам спокійну старість, допомагаючи їм матеріально, але в село приїжджала рідко — надто багато там було тіней минулого.

Особисте життя залишалося за дужками. Були чоловіки, були красиві залицяння, але щоразу, коли хтось намагався підійти надто близько до її душі, вона відчувала той самий холодний камінь у грудях. Вона навчилася бути щасливою сама. Або, принаймні, переконала себе в цьому.

Напередодні чергового Нового року Наталя планувала залишитися вдома. Її подруга Людмила, з якою вони разом пройшли шлях від гуртожитку до стабільного життя, наполягала на зустрічі.

— Наталю, ну скільки можна працювати? — казала Люда, розставляючи келихи. — Давай хоча б цього вечора просто побудемо жінками. Без планів, без графіків.

Вони сиділи у вітальні Наталі. Горіла гірлянда, тихо грала музика, а на столі стояло вишукане ігристе вино. Вони згадували молодість, сміялися з кумедних випадків на роботі. Коли годинник наблизився до півночі, пролунав дзвінок у двері.

Наталя здивувалася. Вона нікого не чекала. Відчинивши двері, вона відчула, як час ніби зупинився.

На порозі стояв чоловік. Змарнілий, з глибокими зморшками біля очей, волосся якого рясно присипала сивина. У його погляді була якась невимовна втома. Це був Михайло.

— Наталю… — промовив він, і його голос здався їй шелестом сухого листя. — Вибач, що без попередження. Я ледве знайшов твою адресу через знайомих.

Вона мовчки відступила, пропускаючи його до коридору. Людмила, зрозумівши все з одного погляду на подругу, швидко зібралася.

— Я зателефоную завтра, Наталю, — тихо сказала вона і пішла, залишивши їх у двох.

Вони сіли за стіл. Наталя налила йому шампанського, хоча він виглядав так, ніби йому більше пасував би міцний чай.

— Як ти? — запитала вона, зберігаючи дивовижний спокій.

— Важко, Наталю. Усе життя було важко, — він зітхнув, дивлячись у бульбашки в келиху. — Зі Світланою ми прожили довгі роки. Дітей виростили. Але знаєш… не було там того, що ми мали з тобою. Обов’язок — це важка ноша, коли немає любові. Три роки тому вона поїхала до дітей за кордон, там і залишилася. Ми розлучилися офіційно. Я тепер зовсім один.

Він підняв на неї очі, і Наталя побачила в них надію — таку тендітну й таку недоречну.

— Я часто згадував тебе. Якби я тоді не злякався гніву батьків, якби не послухав совісті, а послухав серця… Може, ми б зараз сиділи тут як чоловік і дружина. Може, ще не пізно спробувати? Ми ж обоє самотні. Навіщо доживати вік поодинці, якщо можна бути разом?

Наталя слухала його і відчувала… нічого. Не було злості, не було болю, не було навіть тої давньої образи. Перед нею сидів чужий чоловік, якого пов’язував із нею лише короткий епізод із юності.

— Знаєш, Михайле, — промовила вона, і її голос звучав як кришталь. — Є така мудрість: не можна двічі увійти в ту саму річку. Бо і річка вже інша, і ти вже не той.

— Але ж ми знаємо одне одного з дитинства! — гаряче заперечив він.

— Ні, Михайле. Ти знав ту дівчину з рушниками. Але вона померла тієї ночі, коли ти прийшов і сказав, що обрав іншу. Тепер перед тобою жінка, яка створила себе сама. Яка навчилася цінувати свою тишу і свою свободу. У таких речах, як зрада довіри, другого шансу не буває. Не тому, що я зла, а тому, що той міст спалений дотла.

Михайло ще довго мовчав. Потім він встав, подякував за гостинність і пішов. Його кроки за дверима затихли, а Наталя повернулася до вікна.

Вона дивилася на нічне місто, на вогні святкового салюту, що розривали небо. Вона знала, що вчинила правильно. Її життя було повним не тому, що в ньому був чоловік, а тому, що вона була чесною із собою. Вона обрала себе — і це була найкраща перемога за ці двадцять років.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.