Я щось думала, що син з дружиною куплять квартиру – і все, закінчаться наші біди. З’їдуть від мене, заживу я спокійно, як нормальна людина. Але, насправді, ділі ще гірше стало. Я їм навіть гроші свої додала, у мене багато не було, але якась частина вартості квартири, вже їм легше.
У себе їм дозволила пожити. Потім будинок здали, діти ключі отримали, а переїжджати не збираються. невістка хоче ще в мене пожити, говорить:
– Хочу, щоб у новій квартирі у нас все нове було!
Економити обіцяли, говорили, що ще трішечки поживуть, і вже тоді точно з’їдуть. Уже два роки ніяк на речі та меблі зібрати не можуть. Все нове та дороге подавай їм. Абсолютно. І мого не треба: ліжко спеціально для них купила. Так невістка каже, що вже воно немодно. Шафа? Мотлох, даром таке добро не приймуть.
– Мені чоловік все нове купить! І ліжко з ортопедичним матрацом! – постійно наголошує мені дружина иого сина.
До цих пір купує. З технікою родичі допомогли. Скинулися на найнеобхідніше. Мало. Звичайно, якщо холодильник – то за 20 тисяч, пральна машина – за 15. А ще телевізор, мікрохвильова піч, посудомийка. Не вистачило.
І стоїть та вся техніка в коробках посеред порожньої квартири. Два роки стоїть. А кредит за неї платити треба. Економія.
В домофон о третій годині ночі до нас телефонують – це їжу їм привозять. В відпустки скрізь літають, де вже тільки вони не були. Вона на манікюр ходить. Волосся фарбує.
Одне добре – ремонт в своїй квартирі зробили. Не до вподоби їй в інтер’єрі від забудовника жити. Я сина рік майже не бачила. Він з роботи – на квартиру: фарбував, клеїв. З квартири – на роботу: на все це заробляти. А невістка мені постійно каже, що це я винна: не навчила сина заробляти. Золота медаль, червоний диплом, хороша робота, перспективи. Йому тридцяти ще немає, а він отримує в три рази більше середньої зарплати по регіону. Чому я його ще не навчила?
Це не невістка, а чорна діра якась: що не дай, все мало, мало, мало.
А колись, я пам’ятаю, ще, як тільки вони одружилися і стали жити в мене, як невістка раділа коли я їм ліжко нове купила. Правильно люди кажуть: зростають доходи – зростають витрати. І апетити, як на дріжджах. Раніше як було: допоможе мені, картоплю почистить, підлогу протрете. А як ключі отримала – все:
– Своє прибирати буду. Ми тут тимчасово!
Синові заборонено давати гроші мені на оплату комунальних послуг. Економія! Але потайки дає син якусь копійку. Вибачається. Очі відводить. Просить почекати трішки. Не вийде у них орендувати житло і за їх квартиру платити. Спосіб життя міняти не хочеться. Без меблів жити невістка не хоче, а дешеві теж їй не потрібні, тільки все найкраще хоче. Так нічого і не куплено нового, і грошей немає, бо жити хочуть на широку ногу.
А я мовчу. З останніх сил. Шість років у себе вдома терплю, по засіках нашкрябаю терпіння ще на рік. Не більше. Так їм і сказала: вже два роки житло ваше простоює, а ви у мене живете і не подобається вам тут нічого. Усе! Я допомогла, як та чим могла. Ще трохи почекаю – і нехай йдуть з миром і живуть.
Невістка сказала, що рідного сина я на вулицю жену, совість всю з віком втратила. А звідки їй узятися, якщо по краплині цідили і цідили? Вона всім родичам дзвонить, скаржиться на мене. Женуть її на вокзал, каже. Життя не дають.
Все одно не повірите. Скажете, що я погана. Сама винна. Впустила. Допустила. Гонор свій показую. Дні рахую. А я сама, чесно кажучи, ніколи не думала, що буду рахувати дні в очікуванні спокою. Я простягнула їй руку допомоги, а вона все забрала і ще просить.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – dobroedelo.
