Так склалося життя, що я залишилася без чоловіка дуже давно.
Та згадую свого Іванка й досі – такий він у мене був мені любий та милий, що й не передати. Я за ним була, як за кам’яною стіною, як кажуть люди.
І хоча ми жили тоді в селі, але важкої праці я не знала: біжу до криниці по воду, несу відро на літню кухню – Іванко мій швиденько підбігає, бере те відро, ще й сварить мене, що й могла почекати поки він з роботи прийде і наносить води.
– Іваночку, ти ж втомлений такий, я шкодую тебе, та й не важко мені, можу це й сама робити. Он наші жінки інші в селі і на конях з підводою самі їздять. А ти для чого мене вже так бережеш?
– Вони хай їздять і на конях, і на тракторі, а я тебе бережу для наших дітей, їм мама здорова потрібна, – відповідав він.
Від цих слів ставало і тепло на душі, і сумно водночас, бо Господь нам не давав, чомусь діточок. Я й береглася, і по фахівцям їздила, і по бабусям різним. Та й хто тільки чого не радив мені.
А одного дня, якраз тоді день народження був у мого Іванка, я до нашої церкви пішла. Стояла довго, молилася, просила здоров’я для чоловіка, бо останнім часом він щось дуже здав.
І так щиро тоді стала просити діточок, так щиро, адже мріяла про доньку. І через місяць, після того, дізналася, що ми батьками будемо скоро.
З Іванком ми й раділи, і плакали, адже були немолоді і хвилювалися, як зможемо малу дитину поставити на ноги і що ж зможемо дати її. Чоловікові вже було 47, а мені – 45.
Після того Іванко мій став ще більше працювати, а мене ще більше берегти. Але, як тільки чоловік за хвіртку, я бігом до роботи, щоб встигнути до його приходу, адже таж дуже шкодувала його. Намагалася якомога більше по господарству зробити, поки він повернеться, щоб не сварив потім мене.
А як прийде, то все йому стараюся допомагати, частую різними стравами, а готувати я дуже любила, та й вдавалося мені все легко і смачно.
Коли донька з’явилася, ми з чоловіком дуже раділи, мрія наша здійснилася, хоча були немолоді.
Галинка наша швидко росла, що й не встигли ми зоглядітися, як з садочку вже в школу пішла. Натішитися нею не могли обоє, таке вже було миле та добре дитя.
А одного разу, якраз перед моїм днем народження, Іванко з Галинкою поїхали в місто, у нас був старенький автомобіль, хотіли мені подарунок купити. Але доля була сумною для нас.
В той день, через дорожню пригоду, не стало чоловіка та доньки моєї – найрідніших на світі людей. Той час я майже не пам’ятаю, для мене все, як в тумані було.
Жити більше в нашій хаті я не могла, усе нагадувало про Іванка і донечку нашу, тому перебралася жити до свекрів, у них теж з рідні більше нікого не було. Вони мене мали за доньку весь час, підтримували, допомагали, а я догледіла їх.
Батьки чоловіка зі мною прожили ще довго, коли їх не стало, мені було – 63. Я тоді продала дві хати, у свекрів хороші заощадження були і вирішила купити двокімнатну квартиру у місті, життя там простіше, в селі мені було вже важко, а старість вже близько була.
І, як тільки я перебралася жити в місто, вся моя сільська родина згадала про мене. Для мене було дуже дивно, адже, поки я жила в селі, про мене й ніхто не згадав. До мене мене ніхто не кликав з найближчих родичів, а коли я їх кликала до себе, то й не приходив ніхто.
Правду кажучи, я вже давно забула про них, вже й згадати не могла хто ким мені являється. А, як тільки в місті оселилася, то вони відразу всі згадали про мене.
А перед Різдвом, наче зговорилися. Майже уся родина телефонує, проситься до мене в гості, мовляв скучили дуже, провідати хочуть, гостинців сільських привезуть. та мені від них нічого не потрібно, вони самі віддалилися і стали для мене чужими людьми.
Я ж не наївна людина. Добре розумію, що причина цих частих дзвінків – моя нова квартира. Родина добре знає, що я вже в літах, спадкоємців у мене немає, то й кожен хоче придобритися до родички, яка має хороше майно, щоб, в разі чого, воно їм і дісталося.
Мене дуже засмучує все. Я усім їм відмовила. Мовляв Різдво зустріну сама, сусідка до мене зайде, перселенка молода з дитям живе поруч, ми з нею вже давно спілкуємося, вона мені нагадує доньку мою, а я й намагаюся допомогти їй, хоч і на пенсії, але невеличкий підробіток маю, тому в бідності сама не живу.
Але останнім часом сумні думки не покидають. Я вже немолода, роки збігають, самопочуття підводить мене часто, тому все частіше тривожать думки, хто ж мене догляне. Розумію, що вже зараз потрібно вирішувати щось.
Я останнім часом багато думаю про це. Чи з сусідко поговорити відверто і їй віддати квартиру, адже вона не має свого житла, а вона й догляне мене не старості років? Чи таки, дійсно, домовитися з родичами, як би там не було, а вони моя родина і точно мене не підведуть? Що мені порадите?
Фото ілюстративне.
