Кажуть, що справжню ціну родинних зв’язків дізнаєшся не за святковим столом, а тоді, коли в кишені порожньо, а в двері стукає велика подія. Мирослава ніколи не вважала себе бідною — жили як усі: від зарплати до зарплати, трохи городу, трохи підробітків. Але коли 22-річна донька Оля з порогу заявила: «Мамо, я виходжу заміж, свати приїдуть знайомитися через місяць», у Мирослави всередині все спочатку злетіло від щастя, а потім каменем упало вниз.
Вона глянула на стіни своєї вітальні. Пожовклі шпалери, які востаннє бачили клей ще тоді, коли Оля йшла до першого класу. Темна пляма на стелі в кутку — нагадування про те, як минулої осені протік дах. Старий диван, оббивка якого вже давно просилася на смітник.
— Господи, Олю, — прошепотіла Мирослава, сідаючи на той самий диван. — Це ж людей треба в хату пустити. А в нас тут… як після війни.
Чоловік Степан, почувши новину, лише почухав потилицю. У сховку, за іконою, лежало «на чорний день» кількасот доларів. Це було все. Але сором перед майбутньою родиною сильніший за ощадливість. Наступного ж дня Мирослава витягла ті гроші до останнього цента.
— Робимо ремонт, Степане. Хоч косметику. Щоб не соромно було двері відчинити.
Весь наступний місяць вони жили в пилу та запаху фарби. Наймані майстри підлатали коридор, переклеїли шпалери у залі та поклали нову плитку в санвузлі. На кухню грошей уже не вистачило — там просто побілили стіни. Степан приніс зарплату, і вона вся, до останньої копійки, пішла на стіл. Ковбаси, сири, домашні крученики, два види салатів — Мирослава хотіла, щоб усе було «по-багатому».
Коли під вікном загальмувала дорога блискуча автівка, у Мирослави затремтіли руки. Свати виявилися людьми інтелігентними, одягненими з іголочки. Розмова йшла гладко, поки мова не зайшла про саме свято.
— Син у нас один, — поважно сказав сват, пригубивши домашньої наливки.
— Ми хочемо велике весілля. Щоб і ресторан пристойний, і гостей не менше сотні. Ми свою частину витрат беремо на себе, але ж ви розумієте…
Мирослава кивала, а в голові в цей час наче калькулятор вибухнув. Вона швидко прикинула: ресторан, сукня для Олі, музиканти, весільний кортеж… Це ж тисячі! Де їх узяти? З її мінімальною зарплатою у сільмазі та Степановими заробітками на пилорамі жоден банк не дасть кредиту.
— Не переживайте, — видавила вона з себе посмішку. — Все зробимо як слід.
Як тільки за сватами зачинилися двері, Мирослава впала на стілець і розплакалася.
— Степане, де ми візьмемо такі гроші? Це ж не три гривні, це тисячі євро!
— Заспокойся, Миро. У нас же родина велика. Сестра твоя, Катерина, брат мій… Невже не допоможуть? Рідна ж племінниця заміж іде.
Наступного ранку Мирослава вже стояла на порозі магазину своєї сестри Катерини. У тої справи йшли вгору — свій продуктовий, дім — повна чаша, діти за кордоном навчаються.
— Катю, я до тебе у справі, — почала Мирослава, нервово бгаючи в руках хустинку. — Оля заміж іде. Свати хочуть велике весілля, а ми… ти ж знаєш нашу ситуацію. Позич три тисячі євро. Віддамо, потроху, але віддамо. Все запишемо.
Катерина повільно відклала накладні, поправила дорогу оправу окулярів і подивилася на сестру так, ніби та просила не грошей, а щось надзвичайне.
— Три тисячі? Мирославо, ти при своєму розумі? — голос сестри був холодним, як лід. — Де я тобі такі гроші візьму? У мене все в товарі, все в обороті. Та навіть якби й були під подушкою — не дала б. Ви ж їх до пенсії віддавати будете. Раніше треба було думати, коли дочка підростала, а не шпалери зараз клеїти.
Мирослава вийшла з магазину, відчуваючи, як щоки печуть від сорому. «Раніше треба було думати…» А хіба вона не думала? Хіба не віддавала доньці кращий шматок?
Пішли до брата Степана — Івана. Той якраз нову машину купив, хвалився перед сусідами.
— Слухай, Іване, — почав Степан. — Допоможи. Доньку заміж віддаємо. Не вистачає на весілля. Позич, скільки можеш. Іван лише плечима знизав, не відриваючись від чищення дзеркал своєї іномарки.
— Ой, Степане, не вчасно ти. Ми тут із жінкою на відпочинок збираємося, у Туреччину. Кожна копійка розписана. Треба було вам якось скромніше… Розписалися в сільраді — і край.
Додому вони поверталися мовчки. Сонце світило яскраво, але Мирославі здавалося, що над нею зависла чорна хмара. Вона йшла вулицею, і сльози самі котилися по обличчю. І тут вона ледь не наштовхнулася на жінку, яка виходила з пошти.
— Мирослава? Це ти? — почувся знайомий голос. Жінка була одягнена по-міському, з красивою зачіскою і впевненим поглядом. Мирослава не відразу впізнала в ній Галю — колишню однокласницю, яка років п’ятнадцять тому поїхала до Італії.
— Галю? Ой, не впізнала… Ти вдома?
— Та приїхала на тиждень, документи на батьківську хату дооформити. А ти чого така? Наче тебе з хати вигнали. Що сталося?
Мирославу наче прорвало. Вона виплеснула все: і про Олю, і про ремонт на останні копійки, і про холодні очі рідної сестри, і про «Туреччину» брата. Галина слухала мовчки, не перебиваючи.
— Знаєш що, Миро, — сказала Галя, коли та нарешті замовкла. — Рідня — то така штука… Інколи чужі люди стають ближчими за тих, з ким сімейні узи. Я тобі дам ці три тисячі.
Мирослава завмерла, не вірячи своїм вухам.
— Галю… як? Ми ж… ми ж стільки років не спілкувалися. Це ж величезні гроші! Я не можу…
— Можеш і візьмеш, — Галина усміхнулася і взяла подругу за руку. — Слухай мій план. Весілля зробиш найкраще. Дитину віддаси спокійно, щоб не соромилася перед сватами. А через місяць — поїдеш зі мною. Я якраз шукаю заміну для своєї знайомої, вона на пенсію йде. Робота бадантки, синьйора спокійна. Житимеш у мене перший час. За пів року все віддаси, ще й доньці на перший внесок за квартиру назбираєш. Поїдеш?
Мирослава подивилася на Галю. В очах тієї не було ні зверхності, ні холодного розрахунку. Тільки просте людське бажання допомогти.
— Поїду, Галю. Дякую тобі… Господи, дякую.
Весілля відгуляли таке, що село ще довго гомоніло. Оля була в білосніжній сукні, щаслива, як ніколи. Свати задоволено кивали, куштуючи вишукані страви. Тільки сестра Катерина сиділа з кислим обличчям, не розуміючи, звідки в Мирослави взялися такі кошти. Вона кілька разів намагалася підійти, розпитати, але Мирослава лише ввічливо посміхалася: «Світ не без добрих людей, Катенько».
А за місяць на вокзалі стояв невеликий автобус на Рим. Степан тримав дружину за руку, очі в обох були вогкі. — Я скоро, Степане. Пів року — і буду вдома. — Бережи себе, Миро.
Минуло два роки. Мирослава стоїть на балконі італійської квартири і дивиться на вечірнє місто. Вона давно віддала борг Галі — та навіть відсотків не хотіла брати, ледь вмовили на подарунок. Тепер Мирослава працює вже на себе. Вона вивчила мову, звикла до місцевих звичаїв.
Щомісяця вона надсилає гроші додому. Оля з чоловіком уже купили невелику квартиру в місті, зробили там сучасний ремонт. Степан підлатав дах у хаті, купив нову техніку.
Нещодавно дзвонила Катерина. Говорила медовим голосом, питала, чи не може Мирослава допомогти її синові влаштуватися в Італії.
— Знаєш, Катю, — спокійно відповіла Мирослава. — Тут важко. Робота важка, до пенсії віддавати доведеться, як ти казала. Тож нехай сам пробує, як ми колись.
Мирослава поклала слухавку і посміхнулася. Вона не тримала зла, ні. Просто тепер вона точно знала одну істину: справжня родина — це не ті, хто в паспорті записаний через кому. Це ті, хто в найтемнішу ніч приходить зі свічкою, не питаючи, скільки вона коштує.
Вона глянула на фото Олі в телефоні. Донька посміхалася, тримаючи на руках маленького сина. І Мирослава знала — все було не дарма. Кожна мита підлога, кожна безсонна ніч на чужині коштували цього щастя. Бо тепер вона була не просто «бідною родичкою», а жінкою, яка змогла. І допомогла їй у цьому не кров, а просте людське серце.
— Дякую, Галю, — прошепотіла вона в порожнечу вечора.
Ця історія про те, що вихід є завжди. Головне — не боятися просити допомоги і вміти її прийняти. А ще — пам’ятати добро. Бо колись і Мирослава стане для когось тією самою Галею, яка змінить чиєсь життя на краще.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
