У своїх батьків я пізня дитина. Мама з татом вже всю надію втратили, а потім у них з’явилася я.
Ми жили в селі і тому, якби батьки для мене не старалися, особливих статків у нас не було. Хоча мама з татом дуже любили мене, але дати мені якесь світле майбутнє вони не мали змоги.
Якщо порівнювати мене з нашими сільськими дівчатами, то жила я не гірше за них, за багатьох, можливо, навіть краще.
Роки спливали, я вивчилася в місті, але потім знову повернулася в наше село, батьки дуже просили, щоб я жила з ними.
Згодом я вийшла заміж. Весілля шикарного ми не робили особливо, бо ні в моїх батьків, ні в батьків Івана особливих статків не було, та й він заробляв не так вже й багато. Тому просто найближчі наші родичі і друзі прийшли і ми відсвяткували весілля в нашій хаті.
У нас з Іваном вже було двоє діток, як він просто залишив мене. знайшов собі іншу і поїхав з нею на заробітки в столицю. Більше я його й не бачила після того.
Так, як ми жили в його хаті, то після розлучення я повернулася до своїх батьків. Важко мені жилося в селі, адже розуміла, що я ще молода жінка і в селі немає перспектив для мене. А найгіршим було те, що я там е бачила зовсім ніяких перспектив і для своїх дітей, а це для мене найголовніше, я хотіла, щоб в них було світле майбутнє, а не таке життя, як мала я.
Тому, як тільки трапилася нагода, я оформила усі документи і ми з подругою поїхали в Чехію на заробітки. Я там стала заробляти гроші, які не бачила ніколи. Стала гарно одягатися, відчула себе достойною людиною.
Працювала я майже цілодобово, але не для себе, а для того, щоб забрати для себе дітей, я просто мріяла дати їм щасливе дитинство.
Через пів року я дітей забрала в Чехію. Якби ви побачили, які вони щасливі були. Все так чисто, гарно, багато майданчиків, різних красивих парків, атракціонів, діти мої з неймовірно великим захопленням дивилися на речі, які здавалися звичайною буденністю для інших.
Я дивилася на це з вологими очима, але в душі раділа, що зроблю все, щоб їх життя змінилося на краще.
У вересні старший син пішов в школу, а молодша в садочок. Ми з подругою орендували двокімнатну квартиру разом, вона мало буває вдома, багато працює, бо мріє скоро повернутися в Україну додому, бо в неї там чекає сім’я, діти та чоловік, який теж працює гарно вдома, доглядає велике господарство.
У мене теж робота гарна, я мріяла, що зароблю гроші на квартиру і повернуся в Україну, дуже мрію жити в Києві, я декілька разів там була і дуже закохалася в це місто, воно таке величне, красиве, наче рідне для мене. Мрію з сім’єю жити там, а поки багато працюю, бо допомогти мені нікому.
Наче все добре склалося, та мені стали телефонувати батьки. Першою подзвонила мама, сказала, що вони вже старі, їм дуже важко, просила повернутися додому, адже потрібно доглядати їх.
Я була здивована, адже у батьків є дві пенсії, тримають якесь господарство і можуть справитися хоч трохи самі. Я розумію, що вони старенькі, але ж мені теж безмежно важко. Мені дуже важко тут на чужині, я майже не сплю, не завжди встигаю поїсти, постійно кудись біжу і байдуже, як себе почуваю. Але мене тримає мрія і мої дітки, яким я потрібна найбільше.
Я пояснюю батькам, що хай зачекають, я повернуся в Україну, але потрібно хоча б декілька років, щоб я заробила гроші на перший внесок за квартиру, тоді переїдемо в Київ і трошки легше буде.
Та мама й чути не хоче, щодня телефонує мені і говорить, що я невдячна дитина, покинула на старість стареньких батьків. Вона хвилюється, що я тут вийду заміж і зовсім не повернуся додому і таки стоїть на своєму, щоб я поверталася в село.
Мені так важко на душі, не знаю тепер що робити. Навіть тато каже, що відмовляться від мене, якщо я не повернуся в село. Як далі бути, я не знаю.
Фото ілюстративне.
