– Моя дочка на мене зараз дуже ображається! – розповідає 60-річна Олена Петрівна. – Виявляється, я – погана мати, ростила її не так, бачте. Все робила неправильно: і годувала погано, і одягала в мотлох, і по паркам-театр не водила, і до моря не возила її. І навіть велосипеда у неї, бідолахи, в дитинстві не було ніякого. Ну, може і не було, так – жили ми скромно. Я ростила її одна. Мені ніхто не допомагав – чоловік втік, аліменти платив нерегулярно, батьків у мене рано не стало. Крутилася сама, як могла.
Олена Петрівна і зараз живе скромно і замкнуто, в двокімнатній квартирі, яка давним-давно дісталася їй у спадок від батьків. Дивиться серіали і популярні ток-шоу по телевізору, в’яже гачком ажурні скатертини, які потім стопками складає в шафу, шукає знижки і акції в найближчих продуктових супермаркетах: за молоком і цукром йде в один магазин, а за капустою і буряками – в інший. Купує все, що дешевше.
Втім, за дешевими продуктами Олена Петрівна слідкує швидше зі спортивного інтересу, а не з великої фінансової необхідності. На відміну від багатьох, вона не бідує: за хороші гроші здає квартиру, яку купила на спеціально «собі на старість».
– Тоді ціни на столичне житло були такі шалені, як зараз, – розповідає Олена Петрівна. – Був якийсь період, коли реально було купити, і я встигла якимось чудом придбати непогану квартиру. Це щастя, що я змогла забезпечити свою старість і ні від кого не залежати тепер. На одну пенсію не проживеш, працювати вже сил немає, і на дочку сподіватися не доводиться! У неї геть тільки одні претензії і образи, спілкуватися зі мною не хоче вона зараз зовсім.
Дочка Олени Петрівни, Євгенія, з дев’ятнадцяти років живе одна, з’їхала від матері ще на другому курсі інституту. Зараз Євгенії вже за 30, у неї сім’я, чоловік і шестирічний син. Євгенія з чоловіком працюють і платять кредит за квартиру в столиці, дитина ходить в садок. На випадки форс-мажору з дитиною їх за невеликі гроші виручає непрацююча сусідка.
Бабусь син Євгенії майже не знає: свекруха живе далеко від них, а підтримувати відносини з Оленою Петрівною дочка не вважає за потрібне.
– Ось я вже й доросла давно, сама мати, а до сих пір прикро! – пояснює Євгенія близькій подрузі. – Не можу пробачити матері жебракого свого дитинства. Старого одягу з чужого плеча, стоптаного ностійно чужими дітьми взуття, дивних посмішок в класі!
– Слухай, але так теж не можна! – умовляє Євгену подруга. – Твоя мама ростила тебе одна. Хіба можна ображатися на батьків за їх бідність? Мамі напевно було непросто тебе і виховувати і годувати.
– Ой, не варто так говорити, чого там непросто! – злиться Євгенія. – У неї була нормальна робота на держпідприємстві, своє житло. Зарплату матері не затримували ніколи, навіть в дев’яності платили вчасно, і непогано платили. Її приятельки з роботи не скаржилися, а ми жили, затягнувши пояси постійно. Особливо я. Себе мати не ображала, одяг собі купувала регулярно, взуття нове постійно.
– А тобі не купувала, чи що?
– У тому-то й справа, що ні. Я ходила в тому, що добрі люди віддавали «нещасній матері-одиначці, яка героїчно одна виховує дитину». У сусідки були два хлопчика постарше, вона часто приносила нам речі – після двох синів. Ці речі на смітник треба було тягнути, а вона – нам. Та до того ж ще й хлопчачі. А мати брала, і відправляла мене в них в школу. Я була посміховищем усього району, але мати не звертала на це ніякої уваги.
Євгенія важко зітхає.
– І справа не тільки в одязі. Ця її економія і зараз мені виходить боком. Шлунок досі турбує, наприклад. Сутула, з проблемною шкірою. Мати ні зуби мені навіть не спробувала виправити. Фахівець рекомендував басейн, але на це у нас не було грошей. На екскурсію мене з класом рідко пускала, у нас всі їхали, весь клас, крім мене. Навіть на випускний я не пішла – мені банально не було чого вдягнути, крім єдиної шкільної сукні!
– Але якщо у матері реально не було грошей? – зітхає подруга.
– Оксана, все у неї було. Варто було мені тільки з’їхати від неї в гуртожиток до дівчат на другому курсі – вона тут же квартиру купила. Природно, не мені – таке питання у нас ніколи навіть не стояло, вона мені і чобіт зимових не купила жодного разу за все дитинство. Тепер у неї дві квартири, а ми з чоловіком, бачиш, кредит за свою квартиру платимо.
– Євгеніє, але вона на свої гроші купила.
– На свої? А я вважаю, що на мої! Заощадила на мені. На фруктах, овочах, новому одязі, екскурсіях, зубах, велосипеді, ковзанах і гітарі. На моєму здоров’я, освіті, поїздках і відпочинку. Нічого цього у мене не було в дитинстві. Зате у матері є квартира, ось так. Я навіть бачитися з нею не хочу, таке гірке життя у мене було, коли жила з нею.
Я навіть не знаю, чи має право Євгенія ображатися на матір у своїй ситуації?
Адже це нерозумно на четвертому десятку згадувати стоптані черевики, які вже сто років тому зотліли на звалищі, і не куплений в дитинстві велосипед. Але як не згадувати, коли десятиліттями гризе образа?
Мені сумно за подругу, але не знаю, чи варто засуджувати її маму за це, коли вона сама ростила дитину.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – ria.
