fbpx
Життєві історії
Як тільки я покинула свою маму і пішла жити окремо, мама купила другу квартиру собі. Я повірити не могла, як же так могло бути, адже, коли ми разом з нею жили, в неї грошей на шматок хліба не було

Моя єдина рідна донька на мене зараз дуже ображається останнім часом, зовсім відсторонилася від мене! Виявляється, я – дуже нехороша мати для неї, адже багато років ростила її не так, бачте. Все робила неправильно: і годувала її недобре, і одягала в якийсь суцільний мотлох та ганчірки, і по паркам-театрам та кіно не водила ніколи, як водять матері інші своїх дітей, і до моря не возила її. І навіть велосипеда у неї, бідолахи, в дитинстві не було ніякого, як у інших дітей, а вона так мріяла про нього все дитинство. Ну, можливо, і не було, так – жили ми з моєю донькою якось дуже скромно, вийшло так. Я ростила її одна, мене можна зрозуміти. Мені ніхто не допомагав – чоловік втік від нас дуже швидко, аліменти платив нерегулярно, батьків у мене рано не стало, я залишилася зі своїми проблемами на одинці. Крутилася сама, як могла, а мені було дуже важко, – якось поділилася зі мною сусідка Тамара.

Тамара і зараз живе скромно і замкнуто якось, в двокімнатній квартирі, яка давним-давно дісталася їй у спадок ще від батьків.

Жінка постійно дивиться серіали і популярні ток-шоу по телевізору, в’яже гачком ажурні скатертини та серветки, які потім стопками складає в шафу для якихось кращих часів, шукає скрізь різні знижки і акції в найближчих продуктових супермаркетах: за молоком та цукром біжить в один магазин, а за капустою і буряками – в інший, не дивиться на те, що туди далеко йти, зате вона зекономить якусь гривню.

Купує завжди лише те, що дешевше, довго перебирає, економить кожну копійку.

Втім, за дешевими продуктами Тамара слідкує швидше зі спортивного інтересу, а не з великої фінансової необхідності.

На відміну від багатьох людей, її ровесників, вона не бідує, особливо, навіть зараз у такі важкі часи: за хороші гроші здає квартиру в оренду, яку купила на спеціально «собі на старість», щоб мати забезпечене майбутнє, адже переконана, що вже набідувалася вона.

– На той час ціни на столичне житло були такі шалені, як зараз, – згадує Тамара. – Був якийсь період, коли реально було купити, і я встигла якимось чудом придбати непогану квартиру. Це щастя для мене, що я змогла забезпечити свою хорошу старість і ні від кого не залежати тепер. На одну пенсію не проживеш у наш час, працювати вже сил немає, і на дочку сподіватися не доводиться, а хто ж ще про мене може подбати, як не я сама? У моєї єдиної доньки Людмили геть тільки одні претензії до мене і образи на все, що лише можна, спілкуватися зі мною не хоче вона зараз взагалі.

Дочка Тамари, Людмила, з дев’ятнадцяти років живе одна, окремо від своєї рідної матері. А з’їхала вона від Тамари ще коли навчалася на другому курсі інституту.

Зараз Людмила вже за 30 років, у неї своя сім’я, чоловік і шестирічний син.

Людмила з чоловіком працюють і платять кредит за квартиру в столиці, дитина ходить в садок. На випадки форс-мажору з дитиною їх за невеликі гроші виручає непрацююча вже немолода сусідка, яка може і посидіти з дитиною у потрібний момент, і приготувати їсти, і щось допомогти при потребі.

Бабусь своїх син Людмили майже не знає, особливо, можна так сказати: свекруха живе далеко від них, а підтримувати відносини з Тамарою дочка не вважає за потрібне.

– Ось я вже й доросла давно, сама мати, а до сих пір прикро мені за все, якийсь такий тягар недобрий на душі! – пояснює Людмила своїй близькій подрузі. – Не можу пробачити матері свого такого якогось жебракого дитинства, в якому я завжди сумна та сіра ходила. Старого одягу з чужого плеча, стоптаного постійно чужими дітьми взуття, яке я завжди носила, дивних посмішок в класі! У мене не було жодної новенької сукні, я могла лише мріяти про неї, я носила завжди все з чужого плеча.

– Слухай, але так теж не можна! – умовляє Людмилу її подруга. – Твоя мама ростила тебе одна, це трішки й можна зрозуміти. Хіба можна ображатися на батьків за їх бідність і за своє бідне дитинство? Мамі напевно було дуже важко тебе і виховувати, і годувати, адже вона була одна, ніхто не допомагав їй.

– Ой, не варто так говорити, адже ти не знаєш достовірно, як їй тоді жилося, чого там непросто! – злиться трохи Людмила. – У неї була нормальна робота на держпідприємстві, своє власне житло, за оренду квартири платити їй не доводилося зовсім, а це, знаєш, дуже вагомий плюс. Зарплату матері не затримували ніколи, навіть в дев’яності платили завжди вчасно, і непогано ж платили. Її приятельки з роботи не скаржилися ніколи на брак коштів для життя, а ми жили, затягнувши пояси постійно. Особливо я, найбільше цю бідність відчувала лише я. Себе мати не ображала ніколи і не обмежувала дуже, одяг собі купувала регулярно, взуття нове постійно, вона говорила, що на роботу поміж люди ходить, тому має мати гарний вигляд.

– А тобі не купувала нічого взагалі з нових речей, виходить, чи що?

– У тому й справа, що ні, нові речі у мене були дуже рідко, зараз відразу і не пригадую їх. Я ходила в тому, що добрі люди віддавали «нещасній матері-одиначці, яка героїчно одна виховує дитину». У сусідки були два старших хлопчика, то були синочки її, вони були досить таки старші за мене, вона часто приносила нам речі – після двох синів. Ці речі на смітник треба було тягнути, а вона – нам. Та до того ж ще й хлопчачі. А мати брала, і відправляла мене в них в школу, навіть не задумувалася над тим, як було мені їх носити. Я була посміховищем не лише у нашому класі, але й у всій школі, якось так, але мати не звертала на це ніякої уваги, вона завжди була заклопотана лише своїми справами. А діти звертали і я це дуже розуміла.

Людмила важко зітхає.

– І справа не тільки в одязі. Ця її економія і зараз мені виходить боком. Шлунок досі турбує, наприклад. Сутула, з проблемною шкірою. Мати ні зуби мені навіть не спробувала виправити, для неї то було зовсім не суттєво, хоча вона мала можливість. Фахівець рекомендував басейн, але на це у нас не було грошей, мама мені це з раннього дитинства лише про це й говорила лише. На екскурсію мене з класом рідко пускала, у нас всі їхали, весь клас, крім мене. Навіть на випускний я не пішла – мені банально не було чого вдягнути, крім єдиної шкільної сукні. А мамі й добре було, що я сказала, що не хочу йти на випускний, адже гроші зекономила, вона навіть не поцікавилася в чому причина.

– Але якщо у матері реально не було грошей? – зітхає подруга.

– Тетяно, все у неї було, вона просто звикла на мені все життя економити. Варто було мені тільки з’їхати від неї в гуртожиток до дівчат на другому курсі – вона тут же квартиру купила, для себе, виходить. Природно, не мені – таке питання у нас ніколи навіть не стояло, вона мені і чобіт зимових не купила жодного разу за все дитинство. Тепер у неї дві квартири, а ми з чоловіком, бачиш, кредит за свою квартиру платимо й досі, при чому нам не просто, бо гроші зараз сама знаєш, як заробляються, та й ціни високі такі.

– Людмило, можливо, ти б не була такою категоричною до матері своєї, адже вона на свої гроші купила.

– На свої? А я вважаю, що на мої! Заощадила на мені свого часу, як могла. На фруктах, овочах, новому одязі, екскурсіях, зубах, велосипеді, ковзанах і гітарі. На моєму здоров’ї, на моїй освіті, поїздках і відпочинку хоч якомусь, але навіть його у мене ніколи не було, бо мама відкладала гроші. Нічого цього у мене не було в дитинстві, діти, яких батьки скромніше жили, більше в своєму дитинстві бачили ніж я. Зате у моєї матері зараз є квартира, ось так. Я навіть бачитися з нею не хочу, таке гірке життя у мене було, коли жила з нею, навіть згадувати нічого не хочеться, якось зовсім не по-людськи виходить.

Я навіть не знаю, чи має право Людмила ображатися на рідну матір саме у цій ситуації?

Адже це нерозумно на четвертому десятку згадувати стоптані черевики, які вже сто років тому зотліли на звалищі, і не куплений в дитинстві велосипед. Але як не згадувати, коли десятиліттями гризе образа?

Мені сумно за подругу, але не знаю, чи варто засуджувати її маму за це, коли вона сама ростила дитину, вона ж не відмовилася від неї в дитинстві. Вона кожну копійку збирала і квартиру купила собі за свої гроші, від своєї доньки ж не відмовилася вона.

Хіба мати Людмили недобре вчинила?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page