fbpx
Життєві історії
Як тільки невістка народила дитину, зібрала речі і переїхала до своїх батьків. Тепер наполягає на тому, щоб і мій син до них їхав. Син не хоче: він має свою квартиру, у нього хороша робота, навіщо йому їхати в якесь далеке селище і жити разом з тещею. Так сім’я розпадається, а я не можу нічого вдіяти

– Куди він поїде, – сумно відповідає на питання Анна Петрівна, – тут квартира своя, тут робота престижна, за яку, між іншим, платять добре. А там що? Жити у тещі і працювати за копійки? Так, синові зараз нелегко, він же свою Віку любить, та й сина вона відвезла.

Тарас, син Анни Петрівни, одружився чотири роки тому з молоденькою студенткою останнього курсу столичного ВУЗу. Вікторія була приїжджою, її мама і тато жили в невеликому селищі. Тарасу було 28 років, він уже був самостійним, працював, навіть жив окремо від батьків в двокімнатній квартирі, яку успадкував від свого дідуся.

– Син сам всього досяг, – пишалася Анна Петрівна, – машину купив, в квартирі ще до знайомства з Вікою зробив хороший ремонт, придбав меблі. А потім і оголосив, що одружується.

Вікторії залишалося вчитися ще пів року, але зі студентського гуртожитку вона з’їхала відразу після того, як Тарас зробив їй пропозицію. Через тиждень приїхали подивитися як влаштувалася донька і батьки дівчини.

– Батько там може бути, – каже Анна Петрівна, – а ось мама… Все прискіпливо оглянула, все голосила, як її дитина буде жити-господарювати, все хвилювалася, а чи не буде мій син погано ставитися до неї.

– Може, закінчить Віка навчання і ви до нас переїдете? – звернулася до Тараса майбутня теща. – Як ви тут одні? А коли дитина народиться? Хто ж вам тут допоможе. Я так переживаю.

– Хоча я тут, – обурюється Анна Петрівна, – я на пенсії і ще в силах, невже я б не допомогла з дитиною? Та й Тарас з дружини пилинки здував.

Спочатку і Віка погодилася, що в столиці жити краще: є куди сходити, є можливості для працевлаштування. На деякий час питання з місцем проживання сім’ї затихло.

– Тільки зранку до вечора невістка на телефоні з мамою висіла, – каже Анна Петрівна, – говорили про все: як прокинулися, що одягла, яка погода, що приготувала, як приготувала, що я сказала, що Тарас каже.

– Мамо, – просив син, – стався з розумінням, Віка ще молоденька зовсім, вона дуже до мами прив’язана. Батько у них – колишній військовий, Віка його майже і не бачила, а мама їй життя присвятила.

За кожною дрібницею Віка дзвонила мамі, вона радилася з нею що купити, як вибрати, куди поїхати відпочити, які вибрати штори, що надіти Тарасу в гості. Зрештою мама була першою, кому Віка повідомила про те, що чекає дитину.

– Тут же свати приїхали, – каже Анна Петрівна, – продуктів навезли, порад надавали. Поки Віка дитину чекала і мені спокою не було.

– Поїдьте до них, – просила сваха по телефону, – дочку нудить весь час, вона ні прибрати, ні приготувати, ні білизну попрасувати не може.

Народжувати Віку відвезли до батьків: інакше вона сама влаштовувала чоловікові сцену, що боїться, і її батьки діставали зятя по телефону.

– Там вона нікому не потрібна, – плакала теща, – там і не підійде ніхто, а тут у нас все схвачено, та й я доньці допоможу у всьому.

Віка народила хлопчика, з яким перші три місяці жила у батьків. Тарас брав відпустку, потім ще тиждень за свій рахунок, коли сподівався перевезти дружину і сина додому. Але Віка передумала їхати і залишилася у батьків ще на деякий час.

– Звичайно, – каже Анна Петрівна, – там вона лежить весь день, як принцеса, а сваха все за неї робить.

Після повернення в столицю Віка раз у раз скаржилася мамі по телефону, що вона втомлюється, що їй не допомагають, допомагають мало або допомагають не так. Сина годували так, як скаже мама Віки, його виводили гуляти після того, як мама звіряла погоду в столиці по інтернету і радила, що одягнути.

Одного разу вже півторарічного онука залишили на кілька годин у свекрухи, а самі Тарас з дружиною пішли в гості до друзів.

– Я, виявляється, не тим дитину нагодувала, – скаржиться Анна Петрівна.

– Мама сказала, що не можна дитині це їсти, як Ви можете так легковажно ставитися до здоров’я онука. Моя мама ні за що б такого не дозволила, якби була поруч! – виговорювала потім Віка.

Більше Анна Петрівна з онуком не залишалася. Син намагався з дружиною поговорити, але Віка вдарилася в сльози: мене немає кому захистити, мама говорила, що чоловік завжди черствий.

– Потім приїхали свати і забрали її з онуком до себе, на місяць, як говорили, – продовжує Анна Петрівна, – місяць пройшов, а вони не повернулися.

– Якщо ти мене любиш, – сказала Віка, – ти переїдеш до нас. Мені тут з мамою поруч зручніше, до столиці я не повернуся.

Ну і що, що квартира. Можна ж продати там і купити тут. І взагалі, навіщо квартира? У батьків трикімнатна, нам тут буде зручніше, дитина завжди під наглядом.

Тарас відмовився переїжджати. Чоловікові за 30 років, є житло, навіщо жити з тещею і тестем? Заради примх інфантильної дружини?

– Мама сказала, значить ти мене так любиш, – плакала Віка, – любив би – переїхав.

– А ти мене любиш? – в свою чергу запитав Тарас.

– Так і повернувся один, – каже Анна Петрівна, зітхнувши, – на повернення Вікторії він вже й не сподівається. Вона все життя буде за мамину спідницю триматися.

– Я не поїду, – відповів Анні Петрівні син, – справа навіть не в роботі і не в квартирі. Ми будемо жити і я чхнути навіть не зможу без поради тещі. Воно мені треба? Вона в гості приїжджала, так були питання: чому я не так подивився на її дочку, чому їй не так відповів. Так, швидше за все наша сім’я розвалилася. Віка так і не подорослішала. І не збирається.

Анна Петрівна вже й не знає, що думати, чи варто Тарасу боротися за сім’ю? Переїхати за невісткою, чи сім’я з такою незрілою людиною неможлива?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page