Марія Степанівна завжди вважала, що наявність вільного часу — це розкіш, недоступна для неї.
Усе її свідоме життя було схоже на безперервний марафон. Вона не бігла, а просто вперто йшла проти вітру обов’язку.
Кожен день, кожна година були розписані між службовими паперами та хатніми клопотами.
Мрія про пенсію для неї була не просто кінцем трудового стажу, а обіцянкою свободи.
Вона уявляла, як це: прокинутися не від дратівливого звуку будильника, а від м’якого ранкового світла; як це: читати не поспіхом у маршрутці, а розмірено, сидячи біля вікна, яке виходить у сад.
Вона заслужила цей спокій, виборовши його десятиліттями наполегливої праці.
Усе своє життя Марія Степанівна віддала роботі в міському архіві, де тисячі старих документів вимагали систематизації та бездоганної уваги.
Вона знала кожен пильний куточок тих сховищ, кожен індексний номер, але ніколи не відчувала, що живе для себе.
Її найголовнішим проєктом, найскладнішою системою, яку вона вибудовувала, були її діти: Софія та Тарас.
Батько дітей, Антон, зник із їхнього життя, коли діти ледве навчилися самостійно зав’язувати шнурки.
На той час Тарасу було чотири, а Софії — п’ять.
Антон поїхав за кордон «за кращим життям», і згодом надіслав листа, написаного на поштовій картці із зображенням пальм та нереально синього моря.
У цьому листі, що пахнув чужиною, він холодно повідомив, що його життєвий шлях тепер пролягає іншим напрямком, і запевнив, що будь-які спроби його відшукати будуть марними.
Свій попередній шлюб він назвав — невдалою пригодою.
Для Марії Степанівни це був удар, але часу на справжнє горювання в неї просто не було. Діти потребували їжі, одягу, уваги. Сльози не могли замінити їм обід.
Тоді Марія Степанівна прийняла рішення, яке визначило двадцять років її життя: вона житиме за принципом — ніяких надмірностей, тільки головне.
Основна робота в архіві ледве покривала необхідні витрати.
Щоб забезпечити дітям не просто бідне життя, а можливість розвиватися, вона мусила знайти додаткове джерело доходу.
Її сусідка, пані Олена, була вчителем у школі мистецтв і навчила Марію Степанівну основам художньої вишивки та реставрації старовинних мережив.
Так, після восьми годин серед пилу архівів, її вечори перетворювалися на тихі, але важкі зміни.
Вона сиділа за роботою до перших півнів, лагодячи чужі сукні, відновлюючи скатертини, заробляючи копійки, які потім перетворювалися на нові черевики для Тараса чи підручники для Софії.
Вона завжди пам’ятала, як у її дитинстві мати казала, що руки майстра не знають спокою.
Марія Степанівна ніколи не думала, що ця приказка стане її власним кредо.
За ці роки вона навчилася обходитися без багатьох речей, які інші вважали буденними: без нових суконь, без походів у театр, без кави вранці.
Вона не брала повноцінної відпустки двадцять два роки.
Лише одного разу їй довелося відпроситися на тиждень, і цей час вона витратила на підготовку до весілля своєї дочки Софії.
Навіть тоді, у вирі радісних клопотів, вона вставала о п’ятій ранку, щоб за звичкою перевірити, чи все на місці, чи нічого не забуто.
Весілля Софії з Михайлом було великою подією.
Марія Степанівна плакала від щастя, бачачи дочку такою осяйною.
А наступного року й Тарас, який успішно закінчив політехнічний інститут і працював інженером, оголосив про заручини зі своєю дівчиною, Катериною.
Марія Степанівна відчувала глибоке задоволення: її головне життєве завдання виконане, її діти міцно стоять на ногах, мають гарну освіту та будують власні родини.
Справжній етап змін розпочався, коли на світ з’явилися її онуки.
Першою на світ з’явилася Аліна у Софії, а через шість місяців — Марко у Тараса.
Марія Степанівна відчула неймовірний приплив ніжності.
Тримати ці крихітні, теплі згортки на руках, відчувати їхній запах — це було справжнє, незатьмарене щастя.
У той час вона вже офіційно вийшла на пенсію.
Її пенсійний план був простий і прекрасний: нарешті зайнятися живописом аквареллю.
Вона вже купила новий мольберт, набір фарб, навіть знайшла онлайн-курси з пейзажної техніки. На підвіконні вже стояли перші, невмілі, але такі бажані натюрморти.
Але ці плани розсипалися, як пісок.
Одного вечора до неї прийшла Софія з Тарасом. Вони сиділи у вітальні, а їхні обличчя випромінювали ділову серйозність.
Софія розпочала з обережних, але рішучих слів:
— Мамо, ти ж тепер вдома, так? Можна сказати, ти на заслуженому простої.
Тарас підтримав:
— Ми з Софією отримали унікальну пропозицію: іти на підвищення в різних компаніях. Це величезний фінансовий стрибок для обох родин, але Софія не може сидіти в декреті, і я теж. Якщо ми зараз упустимо цю можливість, то потім шкодуватимемо.
Їхня пропозиція полягала в тому, що Марія Степанівна, оскільки вона «нічого не робить», повинна взяти на себе догляд за обома однорічними дітьми. Софія та Катерина вийдуть на повний робочий день.
— Тобі ж нескладно, мамо? Це ж твої онуки, ти їх любиш, і вони вже не немовлята, а майже ходять. А ми будемо заробляти для спільного майбутнього! — пояснила Софія, дивлячись їй прямо у вічі.
Марія Степанівна, як завжди, не змогла відмовити.
Її «ні» десь зависло глибоко в її душі.
Вона розуміла, що її діти мають рацію: ці можливості, ця зарплата, нові кар’єрні сходинки — все це важливо. А вона ж дійсно вдома, і це її рідні онуки.
Реальність виявилася важкою, ніж будь-які її уявлення.
Глядіти двох майже однолітків — це не спокійне сидіння в кріслі з книжкою. Це щоденний величезний клопіт.
Щоранку, коли сонце ще не піднялося високо, до неї привозили двох маленьких дітей.
Аліна потребувала уваги, Марко вимагав свободи.
Одному потрібно поміняти підгузок, інший уже заліз на стілець.
Вони постійно досліджували світ, і це дослідження зазвичай супроводжувалося падіннями, криками, спробами з’їсти щось або розлити щойно зварений суп.
Марія Степанівна постійно перебувала у стані «готовності».
Вона перестала навіть сідати за обідній стіл — їла стоячи, похапцем, поки онуки були зайняті поїданням страв, які бабуся турботливо готувала для них.
Вона забула, як виглядають її акварельні фарби, заховані тепер глибоко в шафі.
Ввечері, коли діти забирали своїх малюків, її ноги гуділи, голова теж від постійного шуму, а єдиним бажанням було дістатися ліжка і провалитися у важкий, короткий сон.
Вона переоцінила свої можливості.
Їй було шістдесят три роки.
Це був час для легкого, повільного ритму, для поправки здоров’я, а не для восьмигодинної біганини з подвійною відповідальністю.
Вона відчувала, що стала геть втрачати сили.
Одного вівторка до неї зайшла Галина, її давня колега по архіву, яка вийшла на пенсію на рік раніше.
Галина була в яскраво-зеленому шарфі, її волосся було акуратно укладене, а очі сяяли.
— Марусю! Ти ж тепер вільна людина! Чому ти така сіра? — Галина одразу оцінила ситуацію. Побачивши, як Марія Степанівна намагається однією рукою втримати Марка, який повзе до розетки, а іншою — заспокоїти Аліну, яка щойно висипала борошно на килим, Галина лише співчутливо похитала головою.
Галина розповіла про своє нове життя: вона тільки-но повернулася з двотижневого санаторію у Трускавці.
Тепер вона записалася на уроки аргентинського танго для сеньйорів і збиралася в поїздку до Карпат на піші маршрути.
Вона розповідала про нових знайомих, про відчуття легкості та повного контролю над власним часом.
— Ти знаєш, — сказала Галина, поправляючи свій шарф, — я завжди думала, що щастя — це мати, кому віддавати. А тепер я зрозуміла: щастя — це мати, що брати, коли тобі це потрібно. Ти виснажена, Марусю. Твоя пенсія — це не безкоштовний дитячий садок.
Слова Галини прозвучали, як дзвіночок. Вони не були докором, а лише констатацією факту.
Марія Степанівна відчула, як її обличчя наливається гіркотою.
Вона заздрила Галині. Не її танго чи санаторіям, а її праву на власне життя.
Того вечора, коли Софія та Тарас приїхали забирати своїх дітей, Марія Степанівна вирішила діяти обережно.
Вона не могла їх звинуватити, але повинна була донести свою думку.
— Діти, почекайте хвилинку, — вона обережно почала, коли Аліна і Марко вже сиділи у своїх автокріслах. — Сьогодні до мене приходила Галина. Ми з нею довго розмовляли. Вона така відпочила і щаслива. Вона казала, що її пенсія — це час для відновлення. Вона їздила в оздоровчий заклад, і я подумала, як було б добре мені теж трохи поправити здоров’я. Може, купити абонемент у басейн чи записатися на якісь курси. Зрештою, мені теж уже потрібно пожити для себе.
Тарас, не відриваючи погляду від екрана свого смартфона, де вже розпочався важливий футбольний матч, кинув коротке:
— Так, мамо, звичайно. Це гарна ідея. Ти маєш право на відпочинок.
Софія, швидко перевіряючи списки продуктів для вечері на завтра, додала:
— Абсолютно! Як тільки ми трохи стабілізуємо ситуацію в своїх сім’ях, ми обов’язково про це поговоримо. Але зараз мені треба бігти, Михайло чекає. Гарного вечора!
І вони поїхали.
Вони погодилися з її світоглядом, але не почули її благання.
Вони побачили в її словах абстрактне бажання, яке можна відкласти, а не нагальну потребу.
Їхня увага була повністю поглинута їхнім новим, насиченим життям.
Марія Степанівна залишилася сама у тиші, яка здавалася їй дуже важкою.
На кухонному столі лежала її акварельна фарба, якою вона не користувалася вже місяці.
Вона відчувала, як заздрість перетворюється на гіркий осад на душі. Вона ледве встигала поїсти — який там відпочинок чи танго?
Вона знала, що не може так продовжувати. Її старість, яку вона так довго мріяла провести з гідністю, перетворювалася на продовження важкої служби, лише на іншій посаді.
Вона не хоче втратити ці останні роки. Вона заслуговує на те, щоб вишивати хрестиком — так, саме хрестиком, як мріяла колись у юності, чи на малювання, як мріяла останнім часом.
Роки летять, і вона відчувала, як її сили вичерпуються.
— Я не можу жити в такому темпі, я хочу на пенсію, — ці слова вимагали виходу.
Але як їх сказати? Як пояснити Софії та Тарасу, що це не примха, а фізична необхідність? Як заявити про свою свободу, не спровокувавши їхньої образи?
Вона виростила їх незалежними, і тепер ці незалежні дорослі діти випадково перетворили її заслужену свободу на ще одне зобов’язання.
Вона мусила знайти мужність, щоб захистити своє право на власне, спокійне життя, поки це ще можливо.
Мати добре знала, що як відмовиться сидіти з онуками – діти образяться, вони не зрозуміють цього, мовляв, вони зараз добре заробляють, а мати залишить їх цих грошей і вони житимуть бідно у такі важкі часи.
Але хіба це проблеми мами? Хіба вона має весь час сидіти з онуками, коли не має сил?
Який тут вихід знайти?
Фото ілюстративне.
