fbpx
Життєві історії
Як тільки Ліда знайшла роботу і з’їхала від мами жити в орендоване житло, мама відразу купила собі квартиру і знайшла квартирантів. Ліда не може пробачити матері свого бідного дитинства. Старого одягу з чужого плеча, стоптаного чужими дітьми взуття, яке вона завжди носила, дивних посмішок в класі. Навіть сусідка, яка мала двох синів, приносила одяг для неї, хоча він був для хлопців. Зате Ліда з чоловіком вирішила, що матір доглядати на старості років не буде, нехай сама дбає про себе

– Моя рідна донька на мене зараз дуже ображається! – розповідає 60-річна Надія Володимирівна. – Виявляється, я – недобра мати для неї, адже багато років ростила її не так, бачте. Все робила неправильно: і годувала її погано, і одягала в якийсь суцільний мотлох, і по паркам-театр не водила ніколи, як водять інших дітей, і до моря не возила її. І навіть велосипеда у неї, бідолахи, в дитинстві не було ніякого, а вона так мріяла про нього все дитинство. Ну, можливо, і не було, так – жили ми з моєю донькою якось дуже скромно. Я ростила її одна, так вже вийшло. Мені ніхто не допомагав – чоловік втік від нас дуже швидко, аліменти платив нерегулярно, батьків у мене рано не стало, я залишилася зі своїми проблемами на одинці. Крутилася сама, як могла.

Надія Володимирівна і зараз живе скромно і замкнуто якось, в двокімнатній квартирі, яка давним-давно дісталася їй у спадок ще від батьків.

Жінка постійно дивиться серіали і популярні ток-шоу по телевізору, в’яже гачком ажурні скатертини та серветки, які потім стопками складає в шафу для якихось кращих часів, шукає знижки і акції в найближчих продуктових супермаркетах: за молоком і цукром йде в один магазин, а за капустою і буряками – в інший, не дивиться на те, що туди далеко йти, зате вона зекономить якусь гривню. Купує завжди лише те, що дешевше.

Втім, за дешевими продуктами Надія Володимирівна слідкує швидше зі спортивного інтересу, а не з великої фінансової необхідності. На відміну від багатьох людей свого віку, вона не бідує: за хороші гроші здає квартиру в оренду, яку купила на спеціально «собі на старість»,щоб мати забезпечене майбутнє.

– На той час ціни на столичне житло були такі шалені, як зараз, – розповідає Надія Володимирівна. – Був якийсь період, коли реально було купити, і я встигла якимось чудом придбати непогану квартиру. Це щастя для мене, що я змогла забезпечити свою старість і ні від кого не залежати тепер. На одну пенсію не проживеш у наш час, працювати вже сил немає, і на дочку сподіватися не доводиться, а хто ж ще про мене може подбати, як не я сама?! У моєї доньки геть тільки одні претензії до мене і образи на все, що лише можна, спілкуватися зі мною не хоче вона зараз взагалі.

Дочка Надії Володимирівни, Ліда, з дев’ятнадцяти років живе одна, окремо від своєї матері, з’їхала вона від неї ще на другому курсі інституту. Зараз Ліді вже за 30 років, у неї своя сім’я, чоловік і шестирічний син.

Ліда з чоловіком працюють і платять кредит за квартиру в столиці, дитина ходить в садок. На випадки форс-мажору з дитиною їх за невеликі гроші виручає непрацююча сусідка, яка може і посидіти з дитиною, і приготувати їсти, і щось допомогти при потребі.

Бабусь своїх син Лідії майже не знає: свекруха живе далеко від них, а підтримувати відносини з Надією Володимирівною дочка не вважає за потрібне.

– Ось я вже й доросла давно, сама мати, а до сих пір прикро мені за все, якийсь такий тягар недобрий на душі! – пояснює Ліда своїй близькій подрузі. – Не можу пробачити матері свого такого якогось жебракого дитинства. Старого одягу з чужого плеча, стоптаного постійно чужими дітьми взуття, яке я завжди носила, дивних посмішок в класі! У мене не було жодної новенької сукні, я носила завжди все з чужого плеча.

– Слухай, але так теж не можна! – умовляє Ліду її подруга. – Твоя мама ростила тебе одна, це трішки й можна зрозуміти. Хіба можна ображатися на батьків за їх бідність і за своє бідне дитинство? Мамі напевно було непросто тебе і виховувати і годувати, адже вона була одна.

– Ой, не варто так говорити, адже ти не знаєш достовірно, як їй тоді жилося, чого там непросто! – злиться трохи Ліда. – У неї була нормальна робота на держпідприємстві, своє власне житло, за орендуквартири платити їй не доводилося зовсім. Зарплату матері не затримували ніколи, навіть в дев’яності платили завжди вчасно, і непогано ж платили. Її приятельки з роботи не скаржилися ніколи на брак коштів для життя, а ми жили, затягнувши пояси постійно. Особливо я, найбільше цю бідність відчувала длише я. Себе мати не ображала ніколи, одяг собі купувала регулярно, взуття нове постійно, вона говорила, що на роботу поміж люди ходить, тому має мати гарний вигляд.

– А тобі не купувала нічого взагалі з нових речей, виходить, чи що?

– У тому й справа, що ні. Я ходила в тому, що добрі люди віддавали «нещасній матері-одиначці, яка героїчно одна виховує дитину». У сусідки були два хлопчика, вони були трохи старші за мене, вона часто приносила нам речі – після двох синів. Ці речі на смітник треба було тягнути, а вона – нам. Та до того ж ще й хлопчачі. А мати брала, і відправляла мене в них в школу, навіть не задумувалася над тим, як було мені їх носити. Я була посміховищем не лише у нашому класі, але й у всій школі, якось так, але мати не звертала на це ніякої уваги, вона завжди була заклопотана лише своїми справами.

Ліда важко зітхає.

– І справа не тільки в одязі. Ця її економія і зараз мені виходить боком. Шлунок досі турбує, наприклад. Сутула, з проблемною шкірою. Мати ні зуби мені навіть не спробувала виправити. Фахівець рекомендував басейн, але на це у нас не було грошей, мама мені це з раннього дитинства лише про це й говорила лише. На екскурсію мене з класом рідко пускала, у нас всі їхали, весь клас, крім мене. Навіть на випускний я не пішла – мені банально не було чого вдягнути, крім єдиної шкільної сукні!

– Але якщо у матері реально не було грошей? – зітхає подруга.

– Катерино, все у неї було, вона просто звикла на мені все життя економити. Варто було мені тільки з’їхати від неї в гуртожиток до дівчат на другому курсі – вона тут же квартиру купила, для себе, виходить. Природно, не мені – таке питання у нас ніколи навіть не стояло, вона мені і чобіт зимових не купила жодного разу за все дитинство. Тепер у неї дві квартири, а ми з чоловіком, бачиш, кредит за свою квартиру платимо й досі, при чому нам не просто, бо гроші зараз сама знаєш, як заробляються, та й ціни високі такі.

– Лідо, але вона на свої гроші купила.

– На свої? А я вважаю, що на мої! Заощадила на мені. На фруктах, овочах, новому одязі, екскурсіях, зубах, велосипеді, ковзанах і гітарі. На моєму здоров’ї, на моїй освіті, поїздках і відпочинку хоч якомусь, але навіть його у мене ніколи не було, бо мама відкладала гроші. Нічого цього у мене не було в дитинстві. Зате у моєї матері зараз є квартира, ось так. Я навіть бачитися з нею не хочу, таке гірке життя у мене було, коли жила з нею, навіть згадувати нічого не хочеться, якось зовсім не по-людськи виходить.

Я навіть не знаю, чи має право Ліда ображатися на рідну матір саме у цій ситуації?

Адже це нерозумно на четвертому десятку згадувати стоптані черевики, які вже сто років тому зотліли на звалищі, і не куплений в дитинстві велосипед. Але як не згадувати, коли десятиліттями гризе образа?

Мені сумно за подругу, але не знаю, чи варто засуджувати її маму за це, коли вона сама ростила дитину, вона ж не відмовилася від неї в дитинстві.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – flagma.

You cannot copy content of this page