fbpx
Життєві історії
Як тільки чоловіка не стало, свекри відразу прийшли до мене, просили, щоб я більше нікого не приводила в дім, а берегла пам’ять про їхнього сина. Мені тоді було байдуже. А зараз, коли минуло 10 років, я згадала про їх прохання, але вже пізно, мене все влаштовує і так

Коли я закінчила школу, то я відразу вийшла заміж. З Анатолієм ми почали зустрічатись ще в школі, зовсім юними тоді були.

Через пів року після весілля у нас з’явилася маленька та гарненька донечка, ми її просто обожнювали усі, адже були щасливі її появі на світ. Життя текло своєю чергою день за днем.

Все як у людей, розмірено поступово, здавалося так буде завжди, і нашому щастю кінця та краю не буде. Ми кохали щиро одне одного, завжди розуміли з пів слова, йшли один одному на поступки та на зустріч і майже ніколи не сперечалися між собою. Здавалося, що в нас ідеальна сім’я.

Одного разу Анатолій поїхав у відрядження. Ще вночі я зрозуміла, що він не повернеться додому, душа підказала, навіть не знаю, як це пояснити, от бачиш людину перед собою ніби востаннє і все, це непросто передати словами.

Вранці мені повідомили, що його не стало. Я не пам’ятаю гарно, що було після того. Далі все просто все навколо змішалося в якомусь тумані для мене. Я думала, мені ніколи його не забути. Пройшов рік, а я пам’ятала його обличчя, голос, жести.

Я дивилася на нашу доньку і бачила у ній свого чоловіка. Всю себе я намагалася присвятити дитині. До нас часто приходили свекри, у розмові вони давали мені зрозуміти, що я маю берегти пам’ять їх сина і ніколи його не забувати, адже я була його дружиною. Натякали, щоб я більше нікого не приводила в дім, адже пам’ять про їхнього сина для них святе і для мене має бути також. А я мовчала у відповідь, тоді мені було байдуже, якось сірим все було навколо.

Відтоді пролетіло цілих 10 років, вони були справжньою вічністю для мене. Пролетіли вони дуже швидко, зараз здається немов одна мить. Я все забула. Забула його ходу, погляд, його тепло, сміх, голос. Якось так склалося, я не можу пояснити це. Я щиро кохала свого чоловіка, але час минав швидко, він якось поступово все змінив.

Зараз у мене є другий чоловік і ще двоє синів. Щаслива й дружня сім’я. Чоловік прийняв мою доньку як свою рідну дитину і вона називає його татом. Все, що відбувалося до цього, здається мені якимось вигаданим сном.

Час лікує – це правда, хоча я сама ніколи б не повірила, що ще зможу вийти заміж після того, як Анатолія не стало.

В житті можуть бути такі круті повороти, що і придумати складно. Не потрібно зациклюватися на важких життєвих негараздах, будь-що потрібно просто пережити, так це важко, але жити потрібно далі, адже життя дуже коротке, не потрібно час втрачати даремно, адже ми можемо бути важливими і незамінними для інших людей, така вона – доля. Але, якщо чесно, мені трохи незручно перед своїми свекрами, вони ще й досі дивляться на мене з якимось осудом в очах, хоча ніколи й словом мені не дорікнули. Я мовчу, бо щиро розумію їх, це їх дитина, але я теж маю право на своє жіноче щастя, і ще й тепер я маю діток.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – rieltor.

You cannot copy content of this page