Я зовсім не розумію, чому мама моя всім намагається показати себе такою нещасливою людиною, ніби гірше за неї нікому немає? І шкода її мені дуже постійно, і хочеться, звісно, їй висказати все, що так не можна!
От скільки я себе пам’ятаю – це постійно маска якогось незадоволення та смутку на її обличчі не сходить, причому, завжди в усьому можна знайти вихід, а вона не хоче, таке враження!
Ось, якщо брати до прикладу, починаючи з мого ранього дитинства – сім’я у нас була така: я, тато, мама та мій старший брат.
Тато й мама наші розлучилися, вони разом не жили довго у шлюбі, на жаль. А розійшлися вони кожен своєю дорогою, коли мені було всього 5 років, а братові моєму – 7 тільки виповнилося – він якраз тоді в школу пішов, як зараз пам’ятаю.
І, хоча наша двокімнатна квартира була батьківська, але він вирішив її залишити нам, тобто – своїм дітям і не претендувати на неї.
Але наша мама тоді влаштувала справжню суперечку, стала нас з братом одягати в якийсь одяг – мовляв, ми самі йдемо в нікуди і нічого нам від такого батька не потрібно, гордість свою проявила, бачте!
Після того нашими батьками було прийнято рішення розміняти квартиру на однокімнатну та кімнату в гуртожитку для батька.
Якщо чесно, то я зовсім не розумію нашу маму, про нас вона не подумала зовсім – як ми будемо тулитися усі в одній кімнаті? Але мама ж сама домагалася цього, вона ж цього хотіла!
А все через її якусь гордість, що, мовляв, мені нічого від тебе не потрібно, я лише своє заберу і все. Я не вважаю, що вона правильно вчинила, не варто було розмінювати житло, а просто думати про дітей.
Ну гаразд, мама розвішала покривала по кімнаті та виділила кожному свій куточок – так і прожили. Брат мій, як тільки закінчив навчатися в школі, поїхав навчатися далі.
Мама наша тоді плакала – мовляв, син мій поїхав далеко, як ми без нього витягнемо тепер, він для нас був хорошим помічником?
Хоча б. як на мене, вона мала, навпаки б радіти – одним ротом менше, та й місця нам двом стало більше, та й головне те, що у мого братика збулася мрія – вступив-таки навчатися туди, куди він мріяв все життя.
Брат мій Віталій же не годував нашу сім’ю, це тато постійно платив аліменти та нам подарунки недешеві дарував, не дивлячись на те, що вже іншою родиною обзавівся та у нього своя власна сім’я вже є і діти в ній. Загалом, батько ніколи про нас, своїх дітей, не забував і не відвертався.
До речі, мама наша навіть вибрала собі роботу відповідну під її якийсь вічний смуток та незадоволення: працювала вона на фірмі з виготовлення пам’ятників і огорож, зараз вона на пенсії вже, але працювала вона там дуже довго.
А моє життя складалося не дуже, якщо чесно, що я довго не могла вийти заміж: спочатку навчання в медінституті, а згодом просто довго зустрічалася з хлопцем, поки він не вирішив, що нам треба одружитися. Загалом, розписалися ми з Макаром, коли мені було майже 27 років.
На моє весілля приїхав мій брат, сказав теж, що збирається одружитися, причому за кордоном, з іноземкою! Ще багато розповідав всього цікавого про своє життя загалом.
Ой, ну все було зіпсовано. Все моє весілля вже було нікому не цікавим, адже всі зосередилися на іншому.
Сльози у мами були суцільні та жодної радості ні на душі, ні в очах!
– Ви оце всі мене хочете залишити, я сина більше не побачу, ви прирікаєте мене на самотність на старості років і все! Це було щось, вся увага лише до моєї мами була у нас на весіллі! І це я ще їй побоялася сказати, що чоловік будує в районному місті власний будинок для нас, і я там вже в лікарні влаштовуюся на роботу!
Весь день моя мама ходила похмура, сумна якась зовсім була вона. На моєму весіллі люди лише й робили те, що кожен її заспокоював, втішав, знаходив слова підтримки.
Як я, від того всього, могла радіти сама на своєму власному святі? Та й святом вже його було назвати важко, якщо чесно. Це мав бути такий щасливий та яскравий день в моєму житті, а мама його просто зіпсувала повністю своїм смутком і докорами.
Ох, як же вона плакала, коли дізналася про все, усім лише настрій зіпсувала!
Так ми орендували з чоловіком квартиру в одному кварталі від неї, а тепер нас будуть розділяти аж 60 км! Ну прямо цілий океан, напевно, в розумінні моєї мами.
Я їй відразу сама пояснила – ми, як повністю облаштуємося з чоловіком, то заберемо її до себе! Ну як же вона могла на таке погодитися – тоді ще її робота тримала серед пам’ятників, а я з братом – зрадники, виходить, залишили свою рідну маму самотньою та більше у неї нікого немає.
Ось орендувати квартиру за великі гроші – це нормально на її думку! Гаразд, поки добудували і зробили ремонт, я дізналася, що вже чекаю дитину, чоловік пішов на підвищення, я пішла в декрет.
В нашому будинку – три великі кімнати, ну і відповідно я вже кличу свою маму до себе, щоб приїхала, допомогла мені з маленьким дитятком, кімната є для неї у нас окрема, пояснила, що в нас їй буде добре, а її квартиру ми можемо здати в оренду і нам усім буде трохи легше жити, так ні – у неї ще робота є, відмовила мама!
На пенсію вона вийшла, коли моїй донечці було вже 2 роки.
Так, іноді вона брала відпустку та приїжджала до нас. Тільки була вся її допомога – це суцільні нарікання та зітхання одні:
– Куди ж ви себе загнали? Живете тепер як в селі, скоро курей розводити будете, ти селянкою станеш звичайною! Як дитині тут розвиватися в цьому селі – за парканом, адже тут більше нічого немає.
Вона постійно бубонить і бубонить, особливо на зятя, чоловіка мого – типу, він у всьому винен, що дочку її загнав на окраїну міста і перспектив тут ніяких немає.
Але навіть ангельському терпінню мого чоловіка прийшов кінець та він одного разу таки висказав все, що було на думці, тещі. Пояснив, що нам вже набридли її постійні нарікання, що вона в нашу сім’ю несе лише один негатив.
Мама в той же день відразу зібрала сумки та поїхала додому, дуже образилася на мого чоловіка та на мене, зрозуміло, бо я в її захист нічого йому не сказала!
Я їй дзвоню, коли вона ще в автобусі їхала, чую – вже плаче! Каже, що ми її вигнали, нікому вона не потрібна і все таке інше. Ну якщо вона ще тоді відволікалася роботою, то після виходу на пенсію зовсім з нею якогось ладу і взаєморозуміння немає, вона нічим і ніким не задоволена, лише одні претензії у неї до всіх.
По-перше, моя мама має якусь недобру звичку, вона постійно вигадує собі якісь хвороби. Я, як лікар, все ретельно перевіряю, але розумію, що вона багато в чому сама собі придумує все.
По-друге, вона почала нас просто ганьбити: пише в соціальних мережах якісь вірші про те, як гірко живеться їй на самоті, які бувають невдячні у неї діти, які кидають своїх нещасних мам-бабусь, картинки там відповідні, якісь сумні і плачевні.
А мені після того потім родичі наші та її подруги пишуть – як ви можете так з мамою поводитися, вона ж сумує за вами, а ви відвертаєтеся від неї? А як ми чинимо?
Я її досі кличу до себе і чоловік згоден терпіти і мовчати, але мама хоче, щоб було все як раніше – я жила з нею в одній квартирі за ширмочкою і ми тулилися на кухні за мискою супу і кусочком хліба.
Ось що хоче моя рідна мама? Щоб я залишила свою дочку на чоловіка і коротала з нею дні і вечора?! Я їй пояснюю, що це неможливо, адже я доросла, маю власну сім’ю, і що єдиний вихід – це якщо вона переїде до нас, тому що вона геть там змінюється не на краще від своєї самотності в квартирі!
Та мама моя відповідає, що не звикла жити “в селі”, що зять її нібито виганяє, хоч мій чоловік і не гнав мою маму ніколи з нашого дому, просто її раз на місце поставив, висказав все, що думав, причому правильно, я його цілком підтримую в цьому.
І на самоті її непросто мені залишати – у мене душа не на місці, ночами сама вже спати не можу! Нічого її не цікавить і не радує: сидить з ранку до вечора в соцмережах і пише якісь оповідання і сумні вірші, щоб всі бачили, як вона сумує і як їй не добре.
Родина теж це читає, а потім все це виказує мені. Ось що мені робити з мамою зараз, як бути на сьогоднішній день?
Фото ілюстративне.
